|
|
 |
 |
 |
|
А
Р
Х
И
В
|
|
|
Євген Гуцало – життєвий і творчий шлях
|
|
|
|
|
| кем добавлено: twistfire |
| жанр/группа/категория: украинская литература |
Ключевые слова и краткое описание: реферат по укр. лит. тема: Євген Гуцало – життєвий і творчий шлях
|
|
Содержимое (полное описание):
Матеріал надано ukrlib
Реферат на тему:
Євген Гуцало – життєвий і творчий шлях
Письменник
надзвичайно багатогранного й caмобутнього таланту, дивовижної
працездатності, він! перебував у розпалі своїх творчих сил і ще зробив
би дуже багато, якби доля виявилася щедрішою до нього. Він
мав би подолати ще не один «виток спіралі», знову : й знову подивувавши
нас якоюсь несподівано відкритою художньою гранню, оригінальним
поворотом і у своєму естетичному світосприйнятті, жанрово-стильовому
самовиявленні.
Його творча біографія саме так мені й
уявляється — як витки спіралі, де до вже заявленого, знайомого,
набутого, освоєного, закріпленого як гуцалівське нарощується нова
питома якість. І при тому — Євген Гуцало неодмінно залишався самим
собою.
З перших оповідань, з першої книжки «Люди
серед людей» (1962) та наступних збірок «Скупана в любистку» (1965),
«Олень Август» (1965), «Хустина шовку зеленого» (1966), «Запах кропу»
(1969) та інших Є. Гуцало заявив себе як автор лірико-психологічної
прози, акварельного письма, зосереджений не просто на внутрішньому
світі людини, а на всіх його відтінках і нюансах, як поет природи, що
тонко відчуває й відтворює її переміни — холодні світанки, сумні
вечори, морозяні чи дощові днини, гру її кольорів, гаму запахів, як
охоронець краси, добра, людськості й людяності.
Багато Євген Гуцало пише для середнього
шкільного віку, прагнучи своїми творами виховати справжніх
людей.
Оповідання “Олень Август” як виклик
самому життю, протиставлення чистої дитячої душі, яка вміє мріяти,
сміливо дивитися в майбутнє, невдасі режисеру Альтову. Альтов пройшов
життя і втратив уміння бачити красу навколо себе, вірити у мрію,
домагатися її здійснення.
Коли режисер видумав сюжет про “Оленя
Августа”, який був вартий на увагу, але не віднісся до нього серйозно,
можливо, тому, що не вірив у власні сили, або “поховав” свій талант,
скорившись життю, став лицеміром. Подумав про те, що, можливо, оцей
школяр із порваним портфелем обдарований тим, чим наділені справжні
майстри? Уже й зараз бачить світ інакше, ніж інші, для нього по
пустиреві ходять олені... Можливо. Цей дар пропаде даремно. Бо людина
не завжди здогадується, що вона – трохи не така, як інші. Але може
статись не так – вона здогадається?...
Альтов боїться, заздрить Жені, в тому, що
хлопець здогадається про свій талант і стане “людиною”. Режисер не став
наставником талановитої дитини, він прогнав Женю.
Збрехавши своїй товаришці, що хлопчина не
має ніяких даних, для того, щоб зніматися в кіно. Користується своїм
становищем, щоб обдурити дівчину яка вірить у нього.
Женя залишився сам з собою, з своїми
почуттями та думками, чистим серцем, яке буде вести його у життя та
Оленем Авгутом, який не дасть загубитися у життєвій метушні.
Оповідання “Олень Август” вчить цінувати
чисту, нескорену дитячу душу, боротися з лицемірством і страхом. Новим етапом у творчості Є. Гуцала і
новим словом в українській прозі стали його повісті з часів війни та
повоєння «Мертва зона» (1967), «Родинне вогнище» (1968), відтак
«Дівчата на виданні» (1971) та опубліковані в 70-ті в журналах, але
видані в книжках , пізніше — «Шкільний хліб» (1981), «Сільські
вчителі», «Двоє на святі кохання» й інші. Після ранніх повістей прозаїк
впевнено розробляє свій власний варіант цього жанру, де помітні
посилення об'єктивно-епічного начала, пильний інтерес до народних
характерів, увага до композиції й сюжету, художня ощадність розповіді.
Збагачуються психологічно-філософський шар тексту й підтексту — так у
«вчительських повістях», запам'ятовуються, наприклад, роздуми автора
про добро і зло, про духовну свободу і примус зовнішнього чи
внутрішнього обов'язку, людське щастя, хибність категоричних і
однозначних суджень про життя й людину — бо вони безмежні в своїх
виявах.
Ще один «виток» на шляху Гуцала-прозаїка
— новелістика 70-х — початку 80-х років, до якої він знов повернувся,
віддавши данину в ті нелегкі для літературної творчості часи
публіцистичній документалістиці. Книжки оповідань «Орлами орано»
(1977), «Що ми знаємо про любов» (1979), «Полювання з гончим псом»
(1980), «Мистецтво подобатись жінкам» (1985) засвідчують поєднання в Є.
Гуцалові лірика й епіка, тонкого психолога й портретиста, «жанрового»
художника. Тут знову ж таки, як і в більшості попередніх творів, у
центрі уваги автора — люди села, що постають у своїх живих і органічних
зв'язках з навколишнім світом. Певна річ, є й твори, звернені до
міського життя, чимало тут героїв, що тісно пов'язані і з містом, і з
селом. Головне ж — в оповіданнях уважно висвітлюється те, в чому
проглядають народна традиція, національна своєрідність нашого життя. Ми
легко впізнаємо своє, українське, село, яке Є. Гуцало знає напрочуд
глибоко й ґрунтовно — усі оті великі й малі клопоти селян, як догляд за
худобою, городом, хатою тощо. Є тут і те, що прийшло в нові часи в село
— органічно, як знак XX віку, чи силоміць і штучно нав'язане:
механізація, тваринницькі ферми й комплекси, кафе-забігайлівки,
автобусне сполучення, велосипеди й мотоцикли, кіно, телебачення й
багато іншого. Це все тло, на якому природно вибудовуються сюжетні
перипетії та психологічні колізії героїв оповідань Є. Гуцала. А вони —
це їздові й доярки, бригадири й агрономи, комбайнери й водії,
зоотехніки й бухгалтери, учителі й городники. Старші люди — діди й
баби, з їхнім невибагливим життям, діти, молодь, надто та, що поки що
шукає себе, перебуває перед вибором свого шляху.
Новелістичні збірки Є. Гуцала — це
літопис подій особливих, подій духовного внутрішнього життя людини.
Вони відбуваються щодня з нами — щемливі спогади, осяяння, раптові
спалахи уяви, несподівані настрої, ніби незначні, випадкові діалоги,
які, однак, пробуджують цілу хвилю почуттів. Оповідання, які
розкривають усе це, є, мабуть, кращими в доробку прозаїка («Образ
матері», «Мир тобою не зустрічались у Вавілоні», «Котилася торба»,
«Клен»). Є серед оповідань Є. Гуцала й твори меншою мірою
медитативно-настроєві, з чіткіше вираженим зовнішнім сюжетом, подієві,
більш драматичні за самою напругою розповіді. Головною віссю тут
виступає якщо не факт виразно морально-етичного плану (напр.,
«Полювання з гончим псом», «Спадщина», «Хто ви?»), то цікавий, іноді,
може, й дивакуватий, але неодмінно незвичайний, хоч і вірогідний,
натуральний людський характер («Вась-Вась», «У Вовковиях», «Виїзний
товариський суд», «На лиці землі»). У деяких із них, а особливо в таких
творах, як «Самонавіювання», «Умовна міс-Кукурудза», «Травматизм»,
«Прокурорський нагляд», автор вдається до іронії, іноді й злої, а то й
до шаржу.
Бачимо в збірках 70—80-х (зокрема в
названих та ще в творах «Пісня про Варвару Сухораду», «Пісня про
Максима», «Несамовитий шалений Кирик», «Пісня про Карпа Окипняка»)
поглиблення доскіпливого психологічного аналізу, зміцнення художньої
реалістичності, достеменності авторової й особливо діалогічної мови.
Бачимо — народне велелюддя, значні, непересічні й «незначні», непоказні
характери, поламані долі й постаті незігнуті, з гордістю й без неї, ті,
що примирилися і «обтесалися», ті, що ніяк не знайдуть притулку своїй
душі, а загалом — наш український люд в злетах і падіннях.
У 80-х роках Є. Гуцало дивує читача й
критику ще одним новим і несподіваним поворотом — осяжним
фольклорно-міфологічним романом-трилогією «Позичений чоловік»,
«Приватне життя феномена», «Парад планет». У центрі цього розгорнутого
сміховинно-гротескового дійства Хома Прищепа, дивак і мудрець, на всі
руки майстер, «найвидатніший характерних колгоспної епохи» — талановита
Гуцалова спроба народного образу, на кшталт Енея чи козака Мамая.
Химерна проза 70—80-х років, як це ми
зараз чітко бачимо, приховувала намагання письменників уникнути
нав'язуваної звідусіль «робітничої» чи «колгоспної» тематики (з
неодмінними ідейними атрибутами й ієрархією образів, наперед заданими
«художніми» висновками) та ввести в українську прозу національні
характери й національну проблематику, протягнути лінію тяглості між
минулими, традиційними цінностями українського народу й сучасним
життям, розгортати в умовно-алегоричній формі заборонене тоді
національне «етнознавство». Як і раніше за срібним інеєм на чорній
ранковій ріллі, за жайворонками над сивим житом, наша .критика (її
кон'юнктурна, естетично глуха частина) не побачила глибинного
національно-духовного, патріотичного пафосу, так і зараз навіть
проникливі дослідники не поцінували належно цей вихід прозаїка на
цілком інші ідейні й художні виміри й терени.
А проте в трилогії «Позичений чоловік»
викликало справжнє подивування й захоплення безмежне буяння
українського народного слова — мабуть, тільки Є. Гуцало в нашій
літературі міг відтворити отой безмір приказок, прислів'їв, повір'їв,
загадок, давніх і найновіших фразеологізмів і новотворів, настільки
оригінальне переплавлених, огранених, вживлених в авторову розповідь,
що для цього йому, здавалося, треба було перелаштувати саму свою
художню свідомість, саме художнє мислення — тобто знову ж таки бути
цілковито новим, залишаючись самим собою.
З настанням нових часів, початком
демократизацій-них процесів в Україні Є. Гуцало не пішов, як багато
його колег-шістдесятників, у політику, але й від боротьби за незалежну
українську державу, за державність української мови, від творення нової
України не відсторонився — як письменник і громадянин, син своєї землі,
він усім серцем і конкретним ділом підтримував національно-духовне
відродження, виступав у пресі, далі працював, окрилений вільними
умовами для творчості, переймаючись ширшими роздумами про свій народ,
його історичну й сучасну долю.
Написані ним в останній час були твори
«Блуд», «Імпровізація плоті». Написано цикл гострих і точних статей
(друковані в «Літературній Україні»), про який він на врученні йому
премії Антоновичів незадовго до своєї смерті сказав: «...Гріх було не
задуматися над співжиттям, з дозволу сказати, російського та
українського народів на українській таки землі, гріх було не
.задуматися над російською ментальністю, яка не є такою сама в собі чи
сама по. собі, а яка силоміць заклала в свою дуже специфічну структуру
нашу українську ментальність, нашу по-своєму дуже специфічну структуру
української вдачі.
Силою агресії, силою зброї, силою
патологічної брутальності й патологічного розбою нам постійно
нав'язувався культ російського народу, нам постійно нав'язували
цивілізацію брехні, пияцтва, ненависті до праці, нав'язувалася
цивілізація безгосподарності, хаосу, безперспективності, цивілізація
мародерства. Зрештою, ота війна в Чечні, яку бачимо сьогодні. Така сама
чеченська війна велася в Україні завжди. Тут завжди вистачало отих
контрактників, які прибували на заробітки, як нині приїжджають
контрактники з усієї Росії на заробітки — вбивати! — в Чечню. І хіба
Україну не закладено в цю страхітливу цивілізацію постійного
пограбування й мародерства, геноциду, хіба сьогодні, як і завжди,
Україна не е отією шевченківською покриткою? Україна була і є. «раба
рабів», бо такою «рабою рабів» є Росія, іншою вона бути не здатна, але
чи можемо ми змиритися й сьогодні з роллю «рабою рабів» — України? І чи
може тут наша література грати пасивну роль?»
Це лише схематичний літопис літературного
життя Євгена Гуцала, лише пунктири етапів його неспинної творчої
еволюції, за якою — велика кількість чудових творів, різні жанри,
форми, стильові видозміни, безліч характерів, сюжетів, зафіксованих ним
психологічних, емоційних, настроєвих миттєвостей нашого життя. За цим —
думи, почування, вболівання, нові підходи, пошуки, експерименти нашого
незабутнього, видатного майстра
прози.
Подвижництво — іншого означення, співмірного тому, що зробив у літературі Євген Гуцало, не віднайти.
|
|
|
|
|
|
 |
 |
|
 |
|
