|
|
 |
 |
 |
|
А
Р
Х
И
В
|
|
|
Іван Карпенко-Карий
|
|
|
|
|
| кем добавлено: twistfire |
| жанр/группа/категория: украинская литература |
Ключевые слова и краткое описание: реферат по укр. лит. тема: Іван Карпенко-Карий
|
|
Содержимое (полное описание):
Матеріал надано ukrlib
Реферат
Іван Карпенко-Карий
(1845 — 1907) Народився Іван Карпович Тобілевич 29
вересня 1845р. в с. Арсенівка поблизу Єлисаветграда; батько
його походив із старовинного зубожілого дворянського роду й
працював прикажчиком поміщицького маєтку, а мати була простою
селянкою. Освіту, до якої так тягнувся хлопець, довелося
через матеріальну скруту обмежити чотирикласним училищем і з
чотирнадцяти років заробляти на прожиття. Майже
два десятиліття забрала в І. Тобілевича служба в різних
канцеляріях — від писарчука до секретаря міського
поліцейського управління. Перебуваючи в Єлисаветграді (1865
— 1884), Тобілевич знайомиться з творами Руссо, Дідро,
Вольтера, Герцена, з економічними трактатами Бокля, Мілля,
разом із своїм другом М. Кропивницьким читає
західноєвропейських письменників, філософів, соціологів.
Переведений трохи більш як на рік до Херсона,
він познайомився з колишнім учасником Кирило-Мефодіївського
товариства і товаришем Т. Шевченка Д. П. Пильчиковим, під
впливом якого прочитав “багато корисних книжок з історії
народів, з класичної літератури, серед якої Шекспір
і Островський зайняли перше місце”. 1863р. у
Бобринці на Єлисаветградщині утворився драматичний гурток, одним
з найактивніших учасників якого був І. Тобілевич. Він грав
різні ролі у п'єсах Котляревського, Квітки-Основ'яненка,
Кухаренка, Гоголя, Островського. В єлисаветградському гуртку
Тобілевич був і керівником, і режисером, і актором, беручи
участь у створенні вистав за п'єсами Островського, Гоголя,
Грибоєдова, Мольера, Шіллера. Демократичні
переконання Тобілевича закономірно привели його до участі
в організації (разом з П. І. Михалевичем) таємного гуртка,
на засіданнях якого вивчали праці М. Чернишевського, Ф.
Лассаля, Д. Мілля, К. Маркса та Ф. Енгельса. З метою
популяризації революційно-демократичної та народницької літератури
у гуртку планувалось перекласти українською мовою ряд творів
російської белетристики — Г. Успенського, Ф. Решетникова, Ф.
Нефедова, М. Наумова, О. Левітова, М. Златовратського та
ін., підготувати загальний нарис політичної економії за М.
Чернишевським. У цій роботі найактивнішу участь брав
Тобілевич. До першого етапу літературної творчості
Тобілевича належить оповідання “Новобранець” (написане
1881р., опубліковане1889р. під псевдонімом Гнат Карий). У
ньому йдеться про тяжку долю селянської родини, яка з величезними
зусиллями вибивається із злиднів і, здається, могла б уже
зрештою досягнути якогось добробуту, коли б не втручання
державної машини. Наскільки щільно в житті Тобілевича
поєднувалась творча й громадсько-політична діяльність,
свідчить той факт, що й оповідання “Новобранець”, і першу свою
драму “Бурлака” (“Чабан”, 1883) він подавав на обговорення
нелегального гуртка. Завершувати “Бурлаку”, як і “Хто
винен?” (“Безталанна”), драматургові довелось уже в
Новочеркаську, куди його було вислано у травні 1884р. за участь
у діяльності гуртка та за допомогу політичним “злочинцям”.
Щоб заробити на прожиття, піднаглядний Тобілевич працював
підручним коваля, а згодом відкрив палітурну
майстерню. У 1886р. в Херсоні було видано перший “Збірник
драматичних творів” І. Карпенка-Карого, до якого увійшли
драми “Бондарівна” і “Хто винен?” та комедія “Розумний і
дурень”, а в 1887р. опубліковано “Наймичку”. Але їх майже
не купували, бо публіка не була привчена читати
п'єси. П'єси, створені Карпенком-Карим протягом майже
п'ятнадцяти років, відбивають еволюцію явища, яке
видозмінювалось буквально на очах драматурга —
“глитайства”. Його персонажам — Михайлові Михайловичу
(“Бурлака”), Окуню (“Розумний і дурень”, 1885), Цокулю
(“Наймичка”, 1885), Калитці (“Сто тисяч”, 1890),
Пузиреві (“Хазяїн”, 1900) — притаманне не просто збільшення
економічних масштабів їх діяльності, їх здирства, воно ще
яскравіше виявляє їх людську дрібність, а то й нікчемність,
духовну порожнечу. Дещо осторонь їх стоїть Мартин Боруля,
який домагається дворянського звання. Сатиричне зерно
комедії “Мартин Боруля” (1886) пов'язане вже не із засобами
збагачення чи привласнення того, що належить іншим, а з
прагненням сільської буржуазії до політично-правової рівності з
дворянством. Дві останні гіркі комедії — “Суєта” (1903) і
“Житейське море” (1904; визначена автором як “протяг”, тобто
продовження, “Суєти”) — драматург назвав “сценами”, наче
визнаючи приналежність їх до європейської нової драми. Так, у
“Суєті” відсутній головний герой, і п'єса являє ряд сцен,
покликаних характеризувати спосіб життя й мислення заможного
селянина та його дорослих дітей, які представляють різні
соціальні шари суспільства (хлібороб, учитель,
дрібні службовці). Навесні 1887р. І.
Карпенкові-Карому було дозволено повернутися на Україну,
але ще до кінця 1888р. він перебував на хуторі “Надія”
(тепер заповідник у Кіровоградській області) під гласним
наглядом поліції (негласний нагляд було знято з нього 12
березня 1903р.). Діставши громадянські права,
Карпенко-Карий приєднався до нової театральної трупи,
створеної його братом П. Саксаганським, у якій до кінця
життя працював активно й напружено як артист, режисер,
драматург. У 1897р. він складає “Записку до з'їзду сценічних
діячів”, де з болем пише про безправне становище
українського театру, про цензурні та інші урядові
утиски. Написане Карпенком-Карим протягом 90-х рр. на
сучасну тематику виявляє прагнення дати народові “пьесы
серьезные, моральные, нравоисправительные, исторические”.
З повчальною метою створена побутова комедія “Судженої конем
не об'їдеш” (переробка з Еркмана-Шатріана, 1892), в
соціально-побутовій драмі “Батькова казка” (1892) також
очевидна моралізаторська тенденція, підкреслена другою
її назвою — “Гріх і покаяння”. Певним дидактизмом позначена
драма “Понад Дніпром” (1897). На матеріалі
історичного минулого, осмислення якого, за переконанням
І. Карпенка-Карого, покликане збагатити українську
драматургію, написано п'єси “Бондарівна” (1884), “Паливода
XVIII століття” (1893; підготовчим етапом було створення у
1884р. п'єси “З Івана пан, а з пана Іван”), “Чумаки” (1897),
“Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (1896), “Сава Чалий”
(1899), “Гандзя” (1902). Твори Карпенка-Карого “Лиха іскра
поле спалить і сама щезне” (1896) та “Гандзя” (1902) були
спробами на фольклорному матеріалі, присвяченому давньому
минулому, вийти до філософських узагальнень про долю України
й подати їх у цікавій сценічній формі. Трагедії
Карпенка-Карого “Сава Чалий”, так само створеній на основі
народної історичної пісні, притаманні глибокий психологізм,
точна й переконлива вмотивованість дій та вчинків
героїв. І. Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби 15
вересня 1907р. у Берліні, куди їздив на лікування; поховано
його на хуторі “Надія”. Драматургія І. Карпенка-Карого
своєрідно підсумувала майже столітній розвиток української
драматургії, піднявши її на новий рівень. Вражаючи тематичним
і жанровим багатством, вона у своїй цілісності являє собою
різноманітну картину життя України протягом століть. В
художній розробці історичного чи фольклорного матеріалу
далекого минулого досить відчутним є зв'язок з тогочасними
життєвими проблемами Твори Карпенка-Карого багатьма своїми
елементами входять в ідейно-естетичний контекст нової
європейської драми.
|
|
|
|
|
|
 |
 |
|
 |
|
