|
|
 |
 |
 |
|
А
Р
Х
И
В
|
|
|
Іван Сенченко
|
|
|
|
|
| кем добавлено: twistfire |
| жанр/группа/категория: украинская литература |
Ключевые слова и краткое описание: реферат по укр. лит. тема: Іван Сенченко
|
|
Содержимое (полное описание):
Матеріал надано ukrlib
Реферат
Іван Сенченко
(12 лютого 1901 — 9 листопада 1975)
Поруч із Юрієм Яновським найміцніший (хоч і протилежний йому стилем)
белетрист молодшої, другої по революції, генерації, яка
родилась уже в 20 столітті і виявила себе тільки в другій
половині 1920-х років. Закоханий (хоч анітрохи
не засліплений своєю любов'ю) спостерігач сучасного йому
життя і людини, Сенченко створив собі власне стильове
обличчя, поєднуючи зрілий реалізм із романтизмом, ліричний
струмінь із сатирою і гумором. Іван Сенченко родився 1901
року в селі Натальївка (Шахівка) біля Червонограда
на Полтавщині. Його батько Юхим, деклясований через
малоземелля селянин, був однаково і людиною села, і людиною
міста, працюючи в Червонограді чорноробочим, садівником,
білетером кінотеатру, церковним регентом тощо. Іван
Сенченко закінчив сільську і вищу початкову школу, а потім
учителював у своїх рідних місцевостях. Учився в Харківському
університеті (тоді ХІНО), працюючи водночас в редакціях
харківських газет і журналів. Хвильовий перший оцінив як слід
талант Сенченка, залучив його до ВАПЛІТЕ і до найближчої
співпраці в очолюваних ним журналах «ВАПЛІТЕ» (1927),
«Літературний ярмарок» (1929), «Пролітфронт» (1930). У своїх
кращих творах («Історія однієї кар'єри» та інші оповідання, Харків,
ДВУ, 1926, с. 78; «Подорож до Червонограда» — журнал
«ВАПЛІТЕ», 1927, ч. 5, с. 78 — 117; «Червоноградські
портрети» — «Літературний ярмарок», лютий 1929, кн. З, с. 94
— 152; «Дубові гряди», 1928) Сенченко увів у літературу свій
Червоноград, немов Гоголь — Миргород. Про Червоноградщину, —
пише жартома Сенченко, — «при всій найбільшій охоті тяжко
щось сказати, крім: я люблю тебе безотвітною любов'ю». Ця
конкретна «омісцевлена» любов та майстерство письменника
створили образи фізично сильних (мов у Рубенса) і
характерних людей — бідних і заможних селян, вантажників і
мельників, торгівців, робітників і всяких людей сільської
і міської провінції, що після скасування політики
військового комунізму в умовах непівської відносної
господарчої свободи опинилися в ролі творців
своєрідного соціяльно-економічного ренесансу України.
Сенченкова Червоноградщина, на плодючих рівнинах якої
перехрестились залізниці Харків — Херсон, Полтава — Донбас,
— дає в його творах свіжий посмак того дужого
господарчо-творчого розгону, який могла б дати Україна в
умовах хоч трохи тривалішої і бодай часткової свободи від
помпи колоніялізму і склерози бюрократизму. Деякі
з червоноградських портретів Сенченка нагадують своєю
підприємчивістю людей американського заходу, а при тому
всьому лишаються вони гоголівсько-українською людиною в
творах Сенченка, яким не бракує ні речевости й соковитости
реалізму, ані романтичного ліризму, приперченого найтеплішим
гумором чи гострим сарказмом. Пізніше нахил до гумору
проявився в Сенченка також у його історичній повісті «Чорна
брама», що дечим нагадує «Коля Бруньйон» Ромен
Ролляна. Оповідання Сенченка 1923 — 1925 років у час його
початкування в спілці селянських письменників «Плуг»
(Оповідання, Харків, ДВУ, 1925, с. 184) були неприкметні.
Перехід Сенченка з масового «Плугу» до елітарної Вапліте
(1925) супроводився його швидким ростом як белетриста й
есеїста, а вслід за тим і нападками на нього партійної
критики, на які Сенченко умів
відповідати літературно-публіцистичним
контрударом. Особливий гнів упав на Сенченка після появи
його славетної сатири «Із записок» (жур. «ВАПЛІТЕ», 1927, ч.
1, стор. 3 — 11; також окреме видання в бібліотеці Вапліте),
яку він назвав в одному місці також «Холуєві
записки». Червоно-малоруська критика поспішила розшифрувати
образ Великого Холуя як «пролетарську літературу» і саму
КП(б)У — підвладні верховному Пієві («Пій — все суще над
нами»). Насправді Сенченків образ Холуя — вичерпно всеосяжний для
всіх тих покірних і жорстоких слуг усякого деспотизму й
диктатури, що живуть за принципами, які формулює в своїх
записках Холуй: слухняність, покора, мовчання, пресмикання,
а також: боятись сильнішого — безжально бити слабшого,
підставляти обличчя під плювки, бути (охоче) ослом, не
хвилюватись, не думати, триматись єдиномислія, дивитись у
очі Пієві («його очі — ваші очі»), дивитись у рот
Пієві («його слова — ваші слова»), зневажати і бити (маючи
«за спиною всемогущого Пія») всіх нащадків Прометея, в тому
числі й рідного батька... Нещадний гарапник Сенченкового
«Холуя» врізав по обличчі українське і всесоюзне холуйство
саме в час, коли воно ставало основою соціяльно-політичної
системи СРСР і коли ще не всі знали, що в Москві вже
народився новий всемогучий Пій — Сталін. Враження від цього
твору, що підноситься до рівня сатиричних
шедеврів Салтикова-Щедріна і світової сатири, було велике.
Цікаво, що київська «Літературна газета», яка в чч. 7 і 12
за 1927 рік просто впала була в гістерику і називала
«Холуєві записки» безприкладним наклепом на «пролетарську»
літературу і членів КП(б)У, через тридцять років вмістила в
своєму числі за 4 липня 1958 без жадного жарту (бо ж до
40-річного ювілею КП(б)У!) ліричний вірш
львівського молодого поета Дмитра Павличка «Партія — очі
мої», в якому просто повторені формули «Холуєвих
записок»: Партія — очі мої! Партія — мова
моя! . . . . . . . . . . . . . Йде Україна — зоря
моя. Партія — серце її! Ум її —
партія! Така просто головокрутна метаморфоза образу,
наскрізь сатиричного своєю суттю, природою, формою,
функцією, на образ ліричний — сталася наслідком тридцяти
років «культу особи». Та парадокс у тому, що Павличко родив
цей гімн холуя вже після «ліквідації культу особи», коли,
властиво, Сенченкові мусіли б дати премію за «Холуєві
записки». Замість того до старої кривди Сенченка, побитого колись
за свій оригінальний твір, добавилась ще й друга — плагіят!
Його обікрали, та ще й таким способом! А його самого змусили
писати в стилі «соціялістичного реалізму» твори, в яких він
такий само сірий і скучний, як і всі інші 500
українських радянських письменників, серед яких під сірим
покривалом соцреалізму вже не відрізниш таланту від
бездарности. Юрій ЛАВРІНЕНКО Українське слово. —
Т. 2. — К., 1994. |
|
|
|
|
|
 |
 |
|
 |
|
