|
|
 |
 |
 |
|
А
Р
Х
И
В
|
|
|
Іван Франко життєвий та творчий шлях
|
|
|
|
|
| кем добавлено: twistfire |
| жанр/группа/категория: украинская литература |
Ключевые слова и краткое описание: реферат по укр. лит. тема: Іван Франко життєвий та творчий шлях
|
|
Содержимое (полное описание):
Матеріал надано ukrlib
Іван Франко
життєвий та творчий шлях
Серед культурно-громадських і політичних діячів слов’янства
останньої чверті ХІХ століття Франкові належить одне з найпочесніших
місць. Значення його в розвиткові громадської думки на України виходить
далеко за її межами. Провідною зорею його трудного життя, що весь час
“воєнним табором тяглося”, була ідея дружби народів без різниці рас,
вір і національностей, у визвольний боротьбі проти світу рабства,
капіталістичної експлуатації й дискримінації трудящих.
Народився Іван Якович Франко 27 серпня 1856 р. в Галичині на
зеленому підгір’ї Карпат в присілку Гора села Нагуєвичів (нині Івана
Франка), Дрогобицького повіту, в родині сільського коваля. Раннє
дитинство його пройшло під могутнім впливом батька – людини простої,
але мудрої, відомої у всій окрузі. Кузня старого Яця стояла
недалеко від тракту, яким день і ніч плавом плив робочий люд “на
Бориславку” шукати роботи.
В кузні було завжди гамірно. Тут можна було почути всі новини.
тут точилися розмови, запальні суперечки. До коваля люди йшли з своїми
скаргами і болями, шукаючи допомоги чи розради. Малий Іван цілими днями
просиджував у кузні, слухав розповіді про нужду народну, про сваволю
панів, про бунти ріпників Борислава.
“На дні моїх споминів, - згадував пізніше Франко, - і досі горить
той маленький, але міцний огонь... Се огонь у кузні мого батька. І мені
здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку
життя. І що ві не погас і досі”.
В зрілому віці Франко створив чудесний образ батькової кузні,
овіяний чаром романтики. Саме з відти Іван виніс глибоку любов до
праці, до трудящої людини, до її пісні, виніс відразу до нероб і
дармоїдів, що пожирають працю рук чужих, палку віру в можливість
кращого життя робочого люду.
Коли хлопцеві сповнилось шість років, батько віддав його до
початкової школи в селі Ясенці Сільній, де жив дядько по матері. У 1864
р. Франко переходить до так званої “нормальної” школи при монастирі
василіан у Дрогобичі. Звідти (у 1867 році) – до Дрогобицької гімназії.
На дев’ятому році життя Франко втратив батька. Значно молодша
мати одружилася вдруге, - з малими дітьми важко їй було впоратись з
господарством. Вітчим Франка – Гринь Гаврилик, з бориславських
ріпників, - доклав усіх зусиль, щоб Іван здобув освіту. На
шістнадцятому році життя Франко втратив і матір; вітчим одружився
вдруге. Перед цілком осиротілим хлопцем простилався важкий шлях
самостійного життя, сповнений нужди і поневірянь.
Учителі по-різному впливали на юного Франка. Та він шукав у житті
власних доріг. Гострий і допитливий, він не вдовольняється мертвою
гімназійною схоластикою. Самотужки вивчає іноземні мови, знайомиться з
творами найбільших майстрів світової літератури (Гомера і Шекспіра,
Гете і Гейне, Пушкіна і Шевченка), захоплюється природничими науками,
історією, філософією, політичною економією.
У 1875 році Франко кінчає гімназію і вступає на філософський
факультет університету. Тут він одразу опинився в оточенні демократично
настроєної студентської молоді. Політичний емігрант з України
Драгоманов, що жив у Женеві, звернув увагу на цю молодь, закликаючи її
віддати свої молоді сили визвольній боротьбі народу. Листи Драгоманова
справили на всіх величезне враження. Молодий Франко дуже рано збагнув
викривальний пафос художнього реалізму в літературі і мистецтві, його
велике значення у визвольній боротьбі трудящих. Не вдовольняючись
університетськими лекціями, Франко продовжує систематичну самоосвіту.
Перед розбурханою уявою юнака не раз проходили величні образи героїв
минулого, що в ім’я щастя і свободи людства йшли на страшні тортури, на
мученицьку смерть.
У стінах Львівського університету точилася та сама дріб’язкова
возня “москвофілів” і “народовців”, що була дзеркалом слабості
суспільного життя в країні, загальної відсталості й тупого
консерватизму. “Москвофіли” кричали, що ні української мови, ні
українського народу нема, а є єдина Україна, а самі писали страшним
“язичієм”, мішаниною церковнослов’янських, російських, українських і
польських слів, яка жахала росіян. “Народовці” ненавиділи місцевих
“кацапів”, відстоювали права української мови на існування, дбали про
національну культуру і освіту. Але як? Шляхом уходництва перед урядом.
“Москвофіли” були об’єднані в “Академический кружок”, “народовці” – в
“Дружній лихвяр”.
Франко зрозумів безплідність ненастанних суперечок між цими
організаціями, провокованих реакціонерами-клерикалами. Ввійшовши з
своїми однодумцями до “Академического кружка”, він використав його
орган “Діло” для того, щоб оголосити нещадну війну і “москвофілам”, і
“народовцям”. Демократична молодь назвала себе тією “третьою силою”,
яка повинна була активізувати суспільне життя, влити в нього елемент
революційної пристрасті, запліднити ідеєю служіння своєму
народові.
Гурток студентської молоді, очолений Франком, виходить
мало-помалу на широку дорогу визвольної боротьби. Гуртківці беруть
жваву участь у транспортуванні з-за кордону до Росії нелегальної
літератури, зв’язуються з російсько-української політичною еміграцією у
Відні, Женеві, Парижі, Цюріху. Приміщення Михайла Павлика, де жив
Франко, стає явочною квартирою для “гостей”, що таємно переходили
кордон. Франко пішки обходить найглухіші закутки Галичини, вивчає життя
людей різних національностей, різних соціальних класів і прошарків,
власними очима заглядає у всі шпарини наскрізь прогнившого буржуазного
суспільства.
Наслідком глибокого вивчення економічного становища народу були
твори Франка з життя трудящих, головне ж – збірка “Борислав”, в якій
змальовано тяжке життя робітників-ріпників.
В затхлій атмосфері Галичини сміливий виступ молоді справив
враження грому серед ясного неба. Зі Львова у найглухіші закутки
поповзли чутки: в Галичині з’явилися соціалісти! Про це заговорили
великі пани в кав’ярнях, попи-уніати по церквах, ксьондзи по костьолах.
Пішли доноси. Націоналістична преса розповсюджувала найдивовижніші
чутки, перебріхуючи їх на всі лади. Про діяльність Франка та його
товаришів стало відомо урядові у Відні. В червні 1877 року на гурток
демократичної молоді налітає поліція і Франко з товаришами потрапляє за
тюремні грати. Було організовано гучний процес соціалістів, на зразок
численних процесів, що відбувались тоді в Австро-Угорщині і Росії.
Просидів Франко всього 9 місяців. Молодь вразив не так сам процес, як наслідки його.
Написаний під час ув’язнення вірш “Товаришам із тюрми” прозвучав
як сміливий виклик модного поета всьому експлуататорському суспільству:
Обривають звільна всі пута,
Що в’язали нас з давнім життєм:
З давніх брудів і думка розкута –
Ожиємо, брати, ожиєм!
Вийшовши з тюрми, Франко і його товариші опинилися в становищі
“проскрібованих”, тобто в становищі людей, від яких відсахнулися всі.
На деяких це вплинуло так гнітюче, що вони кинулись замолювати “гріхи”
своєї юності. У Франка і Павлика осуд буржуазного суспільства викликав
протилежну реакцію.
У 1878 році Франко очолює видання першого на Україні бойового
революційно-демократичного журналу “Громадський друг”. Поліція з номера
в номер конфісковує журнал, але Франко разом з Павликом, змінюючи назву
і характер видання (збірники “Дзвін” і “Молот”), продовжує видавати
його. Налагоджуються зв’язки з львівськими друкарями, Франко входить до
складу “Робітничого комітету”, стає одним із редакторів і
співробітників польської робітничої газети “Праця”, веде активну
пропагандистську роботу в гуртках, які об’єднували робітників різних
національностей – українців, поляків, євреїв, угорців, німців.
На початку 1880 року Франко, щоб не вмерти з голоду, вимушений
був шукати роботи на провінції. По дорозі з Коломиї до Березова, в
Яблонові, він з своїм товаришем Геником був несподівано арештований. У
Косові селянин Фокшей стріляв у війта і поранив його. Поліція вважала,
що постріл у Косові був викликаний соціалістичною агітацією Франка.
Вирішили склепати новий соціалістичний процес. Але з наміру того нічого
не вийшло. Після трьох місяців слідчої тюрми в Коломиї Франка
відправлено етапом на місце народження. До Дрогобича його привезли
хворого, з високою температурою і посадили до “ями”. Того ж дня,
незважаючи на сльоту, жандарм повів його пішки до Нагуєвичів, як
безпаспортного волоцюгу.
Пробувши тиждень у своєї рідні, яка жила у великих злиднях,
Франко знову йде шукати заробітків. Вкрай виснажений, він захворів на
пропасницю. В Коломиї пробув у готелі тиждень, написав відому повість
“На дні” та знаменитий гімн “Вічний революціонер” і на останні гроші
вислав до Львова в редакцію робітничої газети “Праця”. Кілька днів жив
на три центи, знайдені на березі Пруту. А коли і їх не стало, залишився
в кімнаті готелю і лежав на ліжку три дні голодний, в гарячці, чекаючи
кінця.
Врятовує Франка Геник. За порадою Геника він їде до Дрогобича,
бере паспорт, щоб поліція не могла знову прискіпатися. Повернувшись до
Березова, він кілька тижнів пролежав у Геника, лікуючись від
пропасниці.
Але коломийський староста не міг спати спокійно, поки в його
окрузі перебував Франко. І от на хворого поета знову налітає поліція і
пішки жене з Березова до Коломиї. Під час важкого переходу на розбитих
і покалічених ногах Франка позлазили нігті.
Староста відпустив арештованого, але тут же написав листа до
Львівського намісництва з проханням заборонити небезпечному агітаторові
жити на Коломийщині. Намісництво прохання старости вдовольнило, і
Франко змушений був повернутися до Нагуєвичів.
У Львові протягом 1881-1882 років виходив журнал “Світ”.
Зав’язуються дружні зв’язки з польською прогресивною молоддю.
Франко часто буває у Станіславі. В домі Дзвонковських, де жили
революційні традиції 1863 року, збирається гурток, в якому Франко і
Павлик – свої люди. В гуртку зароджується ідея організації виробничої
комуни. Але їй так і не судилося здійснитись.
У 1885-1886 роках Франко двічі побував у Києві. Налагоджувалися
зв’язки з композитором Лисенком, поетом Старицьким та ін. У Києві
Франко одружується з Ольгою Хорунжинською. Тепер він уже не міг
перебиватися з хліба на воду, як раніше, коли жив одинаком. Треба було
думати про більш-менш зручну квартиру для сім’ї, про хоч невеликий, але
сталий заробіток.
У 1889 році Франко разом з Павликом та іншими товаришами закладає
основи радикальної партії, яка в програмі своїй прагнула домогтися
корінних реформ з метою поліпшення економічного, політичного і
правового становища трудящих. Органом партії став журнал “Народ”, а для
селян – “Хлібороб”.
За допомогою хитро продуманої провокації у 1889 році Франка
вдалося посадити за грати. Обвинувачено його в тому, що він нібито
хотів відірвати Галичину від Австрії і приєднати до Росії. Слідство не
дало ніяких наслідків, але ім’я поета ще раз було від шельмовано на
сторінках реакційної клерикальної преси.
З 1894 по 1897 рік Франко видає журнал “Житє і слово”. Він
полемізує і з радикалами, і з австро-польсько-українськими
соціал-демократами. Найменший вияв нечесності й корисливості в
громадських справа боляче вражав його душу.
Франко все життя своє твердив: боротися лише за національне
визволення свого народу – значить обдурювати соціальні сподівання
трудящих, адже замість “чужих” панів на шию сядуть “свої”, ще лютіші,
ще захланніші. А бессервіссери – національні демократи – кричали:
“Зрада!”
Революцію 1905 року Франко не тільки привітав величною поемою
“Мойсей”, він розгорнув нещадну боротьбу проти політичної реакції, яка
піднімалась в Австро-Угорщині на підтримку російського самодержавства.
В атмосфері загального політичного напруження 1913 року було
відзначено сорокаліття письменницької діяльності Франка. Незабаром
Галичину було перетворено на театр воєнних дій. Жах війни переступив
поріг кожного дому. Не минув він і дому Франка.
Осінь 1915 року застає поета у воєнному госпіталі, розбитого
паралічем, самотнього. Душевно хвора дружина лежала в лікарні. Сини, як
солдати австрійської армії, були на фронті. Доньку війна захопила в
Києві, за кордоном. Коло вмираючого поета – ні близьких, ні друзів.
28 травня 1916 року Франка не стало.
|
|
|
|
|
|
 |
 |
|
 |
|
