|
|
 |
 |
 |
|
А
Р
Х
И
В
|
|
|
І.П. Котляревський – автор першого драматичного твору в українській літературі. (Наталка Полтавка)
|
|
|
|
|
| кем добавлено: twistfire |
| жанр/группа/категория: украинская литература |
Ключевые слова и краткое описание: реферат по укр. лит. тема: І.П. Котляревський – автор першого драматичного твору в українській літературі. (Наталка Полтавка)
|
|
Содержимое (полное описание):
Матеріал надано ukrlib
Реферат
І.П. Котляревський –
автор
першого драматичного твору в українській літературі. (Наталка Полтавка)
П’єса «Наталка Полтавка» написана І. Котляревським для
потреб Полтавського театру 1818 р. – саме тоді, коли Драматург
перебував там на посаді керівника.
Глядач українського театру був найрізноманітніший, але І.
Котляревський хотів бачити в театрі найбільше простолюдина, тому
основою для його п'єси стала жива дійсність, тогочасне народне життя, і
героїв він обрав також з народу.
Конфлікт у творі вибудовується з двох сюжетних
ліній: перша — Наталка любить бідного парубка — сироту
Петра, кілька років чекає на нього. На перешкоді до щастя закоханої
пари стає соціальна нерівність. До Наталки сватається пан возний — це
друга сюжетна лінія.
Жанр своєї п'єси І. Котляревський визначив так:
«Оперета малороссійская». Називаючи драматичний твір оперою, ,
Котляревський мав на увазі те, що як у класичному музичному творі
поєднується інструментальна музика зі співом, так і в його опері
поєднуються висловлювання, монологи героїв із співом.
Образ Наталки — героїні твору — зовні начеб простий,
розкритий І. Котляревським у русі, в дії, в суперечності. Ось її перша
зустріч із возним. Дівчина вдає, що не розуміє його залицянь, та возний
викриває її «лукавство». Тоді Наталка намагається переконати його у
глибокій відмінності їхніх станових позицій: «ви багатий, а я бідна; ви
возний, а я простого роду». Коли ж возний виявляє настирливість, вона
повертається до попередньої тактики: ніби не розуміє його домагань і,
зрештою, щоб завершити розмову, просить не кепкувати з неї.
Інша Наталка в розмові з матір'ю. Вона ладна
поступитися їй у всьому, тож, з огляду на скарги матері, що вони
зубожіли, вона, врешті, на її прохання згоджується більше не чекати
Петра, а вийти заміж за того, кого забажає матір. Така поведінка
нітрохи не суперечить характеру героїні, адже Наталка вихована в дусі
шаноби до старших, до матері.
Прагнучи заспокоїти матір своєю обіцянкою, Наталка
гадала, що найближчим часом їй не загрожує одружитися із нелюбом:
«Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив'яжуться; возному так
одрізала, що мусить одчепитись, більш, здається, нема на приміті».
' Проте вона й гадати не могла, який настирливий у
своїх домаганнях возний. Тож прихід виборного зі сватанням возного
зроджує в душі Наталки сум'яття, але тепер вона, всупереч власній волі
й згідно з обіцянкою матері, мусить погодитись на заручини з возним.
Та коли несподівано вертається Петро, Наталка без
вагання вступає в боротьбу зі звичаями, зі своїм женихом возним і,
нарешті, виходить заміж за Петра.
У творенні образу Наталки важливими є народно пісенні
засади — адже з появою Наталки на сцені лунає українська пісня. Рівною
мірою вдача Наталки розкривається через основи народної моралі. Цей
образ є втіленням жіночого типу українки, у його найкращих якостях.
Петро — до пари Наталці: він, хоч і не такий сильний
вдачею, як його кохана, проте низка якостей у ньому також промовляє про
вміння чинити опір випробуванням життя.
Доля не пестила Петра змалечку: сирота, знайшов він
прихисток у домі Терпила, батька Наталки,—як служник. А коли хлопець
закохався в Наталку,—старий, тоді заможний, звелів Петрові надбати
статки, а з ними — довести спроможність на шлюб із Наталкою.
Петро мусив податися на заробітки.. Та за його
відсутності багато води утекло: старий Терпило, якому до своєї
заможності хотілося долучити й шанобу до себе, став знатися з панами, а
ті усіляко користали з його майна — поки Терпило не зубожів і з горя не
помер. Дружина й донька змушені були покинути Полтаву й перебратися в
передмістя.
Наталка стала заробляти на хліб, а мати, стара Терпилиха, взялась розмірковувати над влаштуванням Долі своєї дочки.
Петро, вертаючись додому, випадково стрічає бурлаку Миколу і довідується у нього про Наталку.
Петро радий зустрічі з коханою: нарешті скінчилися для
нього поневіряння й заробітчанство, він ще не знає, що стоїть на порозі
нових випробувань.
Петро,— носій кращих рис народного характеру: він
самовідданий у почутті, щирий, чесний. Засвідчуючи ці риси вдачі
персонажа, перипетії твору, однак, виявляють і брак цільності його
вдачі, відсутність зосередження моральних зусиль на меті — того, що
уповні притаманне Наталці, Петро, довідавшись, що Наталка заручена,
передовсім готовий віддати їй зароблені гроші на посаг,— замість
подбати про долю Наталки і свою. У відступі його від Наталки слід
убачати, проте, не слабкість почуття до коханої дівчини, а слабкість
духовної позиції і, врешті, саможертовність героя. Образ Петра являє
той тип людини, яка віддана своєму життєвому ідеалові,
благородна у своїх вчинках і завжди готова поступитися власними
інтересами заради блага ближнього.
Своєрідною антитезою образу Петра в п'єсі є образ
Миколи. Микола— «сирота без роду, без племені»; людина самотня, він
займає незалежну позицію. Злидні не пригнітили ні його, ні його
почуттів. Сповнений глибокого розуміння життя, Микола почасти
спростовує свою самохарактеристику, в якій твердить, що нема в нього
«талану» — долі. Доля героя промовляє через його розважливість, розум,
готовність прийти людині на допомогу, жагу до визволення з наймитської
неволі.
Для Миколи повноцінне життя і воля — поняття
нероздільні, тому над усе він прагне здобути незалежність і свободу —
бодай у лавах Чорноморського козацького
війська.
Наміри у Миколи значиміші, ніж у Петра: він
не обмежується лише побутом, тому активно втручається у життєві
перипетії, уміє на відміну від Петра, який стає безпорадним у скрутних
ситуаціях, що вимагають рішучих вольових дій, мудро залагодити складну
справу, активно включитися у пошук правди, справедливості. Мрія про
валю — ось що піднімає Миколу над побутовими конфліктами п'єси.
Водночас, за світоглядною позицією
просвітителя-автора, Микола є носієм авторських поглядів, уособленням
розумного начала в житті,— тому цей образ ототожнюється з усіма
найкращими рисами людини: волелюбством, потягом до вияву непокори,
прагненням служити людям.
Портрети позитивних персонажів твору завершуються
образом Терпилихи. Терпилиха — бо терпляче долала незлагоди життя.
Утім, посильно змагаючись із життєвими труднощами, вона почасти
зневірилась у тому, що зможе самотужки виборсатись із нестатків, тому
шукає, як зарадити становищу у найрадикальнішому засобі – в одруженні
доньки з заможною людиною. Терпилиха далека від розуміння того, що,
приневолюючи Наталку вийти заміж за багатого возного, штовхає її у те
замкнене коло, в ту безвихідь, у якій сама не зазнала щастя. Але,
зрештою, мати знаходить сили перемогти обставини, зрозуміти свою дочку,
благословити дітей на шлюб. Образом Терпилихи Котляревський
започатковує галерею постатей матері-селянки в українській літературі.
Тільки мимохіть згадує І. Котляревський у п'єсі
справжнє ім'я возного — Тетерваковський, однак він залишається для нас
тільки возним — тобто безіменною особою, яку представляє назва його
посади, до того ж — уведеної дуже давно, ще за Литовського статуту; ця
посада вже зжила себе й існує тільки завдяки наполегливості й
домаганням тих, хто правдами-неправдами зазіхає на дворянські привілеї.
Возний – за посадою своєю – повинен обґрунтовувати
походження панів від шляхти й козацької старшини. У цій справі він
промишляв чимало часу, а що послуги панам творив не задарма, то і має
змогу жити заможно і так наловчився у крутійстві та шахрайстві, що може
кого завгодно ошукати. При тім він “хапун такий, що і в рідного батька
злупить”.
Дрібний чиновник, який «помазався паном», вважає, що
нажите майно дає йому право зажити собі в охоту. Для відчуття повноти
життя він вирішує одружитися і, озираючись при тій потребі довкола
себе, не міг не запримітити Наталки.
Чому саме Наталка? Чи і сам він не бачить тих
«полтавських панночок», на яких киває у розмові з ним дівчина? Звісно,
Наталка молода, вродлива — це так, проте досвідчений возний помітив у
ній і ту красу, якої бракує «полтавським панночкам»: Наталка
працелюбна, скромна, мудра, слухняна. Дарма, що вона проста селянка, що
з того, що батько її прогайнував усе майно, не залишивши дочці посагу.
Возний також із простого люду, хоч і, хизуючись, усіляко маскує своє
походження та видає себе за неабищо: «Уязвленноє частореченною любовію
серце... не взираєть ні на породу, ні на літа, ні на состояніе. ОНАЯ
любов все — тее-то як його — ровняєть».
Просторікування возного про «любов», яка все
«ровняеть» — позірні, нещирі, побудовані на розрахунку. Його вовче
єство, що проглядає навіть при освідченні Наталці («Люблю тя дівицю,
Как жадний волк младую ягницю»), поступово, дедалі виразніше
визначається в усьому ладі його життя, видаючи його як хижака, який
втратив своє обличчя, зробився ніким: ні те, ні се.
Що ж означає такий раптовий поворот у поведінці
возного наприкінці твору, адже возний, з огляду на почуття Наталки до
Петра, відступається від своїх прав на заручену з ним дівчину і дає їй
змогу одружитися з коханим. Возний свій цей вчинок пояснює так: «Я —
возний і признаюсь, что от рожденія моєго расположен к добрим ділам;
но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні
одного не зділал».
Однак це той випадок, коли слова суперечать усій лінії
життя і поведінки персонажа, який не вчинив за життя добра, бо не був
«расположен к добрим ділам». Возний добре засвоїв такий розрахунок у
житті: «де двоє б'ються — третій не мішайсь».
Слід мати на увазі й інше: така поведінка персонажа
п'єси була притаманна зразкам тодішньої драматургії. Окрім того, слід
пам'ятати: І. Котляревський стояв на тих філософських засадах
сприйняття життя, за якими сили добра повинні подолати сили зла.
Примикає до образу возного, хоч і представляє іншу
категорію людей старого українського села, виборний Макогоненко —
шахрай меншого масштабу: його повноваження обмежуються роллю «старшого
на селі».
Виборному Макогоненку не відмовиш у здоровому глузді
селянина, який спонукає його поспівчувати і Терпилисі, й Наталці, і
взяти на кпини сватання підстаркуватого возного до молодої вродливої
Наталки, і погудити чиновництво, отих, за його словами, «письменних
п'явок», але є в ньому й інше: він — «хитрий як лисиця», за словами
Миколи, усюдисущий у пошуку вигоди для себе («на всі сторони мотається;
де не посій, там і уродиться»), проворний і кмітливий у залагоджуванні
будь-якого діла («уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз
докаже»), тому-то і стає помічником і знаряддям возного у його
делікатній справі. І коли возний здійснив крок у напрямі утвердження у
своїй вдачі кращих рис — Макогоненко, по суті, залишається тим, ким і
був.
Автор п'єси не загострює уваги глядача на певних рисах
вдачі персонажів: він визначає, хто є хто ненав'язливо — таким чином,
щоб сам глядач домислював, здогадувався, замислювався над твором.
І «Енеїда», й драматичні твори І. Котляревського
справили глибокий вплив на українську літературу: «Енеїда» поклала
початок травестійним поемам в українській літературі, а драматичні
твори породили низку наслідувань — «опер» та водевілів.
Творчість І. Котляревського знаменує
новий етап української літератури, яка дедалі активніше впливала на
громадське життя, визначаючи суспільні акценти в ньому.
1
5
|
|
|
|
|
|
 |
 |
|
 |
|
