|
|
 |
 |
 |
|
А
Р
Х
И
В
|
|
|
Василь Барка
|
|
|
|
|
| кем добавлено: twistfire |
| жанр/группа/категория: украинская литература |
Ключевые слова и краткое описание: реферат по укр. лит. тема: Василь Барка
|
|
Содержимое (полное описание):
Матеріал надано ukrlib
Реферат
Василь Барка
(Справжнє ім’я — Василь Костянтинович Очерет) (Народився 16 липня
1908) АВТОБІОГРАФІЯ 16 липня 1908 — село Солониця: дата і
місце народження. Село невелике, примітне тільки старовинною церквою,
валами — рештками козацького табору Северина Наливайка — та
широкими солончаками поблизу: звідти в час біди люди,
приходячи за десятки верст, брали «ропу» замість соли; можливо, так
було з вікопомної давнини. Батько відбув звичайну службу в
козачих частинах і російсько-японську війну. Сім'я переїхала на
відкритий степ, приблизно за п'ять верст від міста
(Лубні), розміщеного над річкою на горах, так що здалеку
видно було позолочені бані його церков. В степу, від
великого шляху Лубні — Ромодан, ночами звертали напасники
до самотньої оселі — грабувати. Батько відганяв; стрілянина
часом тяглася до ранку. То перші враження неспокійного
побуту. На прохання свого молодшого брата, щойно одруженого, батько
помінявся з ним наділами: відступив йому вибудувану садибу з
великим садом, а перебрався на порожню ділянку за дванадцять
верст від міста і там знов почав будівництво. Нова оселя постала
недалеко від хуторця Миколаївки. Внизу, при
згір'ях, світилось проточне озеро. А по другу сторону — степ
із козачими могилами і якимись давнішніми; з кам'яними
статуями на верхах. В хуторі була трикласна початкова школа — я
відвідував її. Перше мистецьке враження: мандрівний
диякон-живописець на замовлення батька намалював на великому
аркуші покрівельного заліза — ікону «Моління про чашу»: Христос
біля скелі, серед смутних дерев Гетсиманського саду. Образ
займав усе покуття хати. Батька взяли на російсько-німецьку війну. 1916
року він звільнився покаліченим (його з вибуху присипало
землею: мав пробиту ногу і зрушений хребет).
Лікування електрикою коштувало тоді дорого і забрало гроші з
проданого наділу. Переїхали в місто. Жили в сараї на дворищі купця
другої гільдії — в нього батько колись, ставивши хату,
купував будівельний матеріял. Батько взяв на виплату хатку на узліссі,
за містом. Нас в родині було три брати; всі вчилися в духовному училищі
(«бурсі»). Не було грошей платити за навчання в гімназії, а
в духовному училищі, згідно з давнім привілеєм, діти з
«козачого сословія» могли вчитися безкоштовно. В
роки громадянської війни, при постійних змінах влади,
«бурса» діяла. Режим, з крайніми формальностями, був суворий. Часті
кари, методи навчання (з російської граматики, латині,
початкової математики) — традиційні, з перевагою муштри.
Школярі надолужували своє — відчайним босяцтвом; при ньому, звичайно,
руйнувався настрій справжньої побожности. Переформувалася
бурса в трудову школу: спершу — в старому будинку.
Викладач математики давав читати клясичні українські книжки.
Школа перейшла в новий будинок; там нові вчителі навчили нас
безбожництва. Батько працював спершу як тесляр в артілі «Увечный воин»;
потім став брати на обробіток і догляд запущені сади — за
третину врожаю. Раз ми доглядали сад вдови; її чоловіка, старшину з
армії УНР, під час вечірнього відходу з міста, при наступі
червоноармійців, вбито на брамі. Вдова весь час носила
чорний одяг — в жалобі по ньому. Одного дня, коли я стеріг сад, вона
дала переглядати дві книги: «Гайдамаки» Шевченка — з
ілюстраціями Сластіона і «Божественну комедію» Данте —
з ілюстраціями Доре. «Гайдамаки» прочиталися легко, з
цікавістю; але «Божественна комедія» зосталася більшою
частиною незрозуміла, тільки чудові ілюстрації ввели в цілий
світ надзвичайних подій і запам'яталися назавжди: так само,
як постійні розмови батька з його приятелями — про його
улюблену книгу, «Апокаліпсис», про значення приходу кожного
ангела і кожного звіра. Батька мобілізували і поставили інструктором в
майстернях, що виробляли спорядження для коней (постачалася
сідлами та уздечками армія Будьонного). Одного разу в потязі, коли
відправляв сідла, — занедужав на тиф, після якого почалися
ускладнення. Вже помирав, і його віднесли в мертвецьку (колишня
часовня в кінці двору при лікарні), але талановитий молодий
лікар Котляревський, з єврейської родини, прибувши після
студій, пішов на огляд і завернув його нари назад. Коло двох
років батько лежав недужий. Була нужда і голод. Тоді я
помандрував найматися на працю по селах і приносив
«натуральний» заробіток. То гіркий час; але воднораз — добра школа
побуту, школа життя з багатствами народних говірок. Повно
драм людських. Живі перекази. Щедра природа. Різноманітність
селянських характерів. Хоч робота тяжка: від сонця до
сонця. Неділями ж пасучи коні в степах, багато читав;
приносив книги з міста, позичаючи в приятелів. В останню
зиму наймів почав ходити в школу до міста — за вісім верст.
Вставати доводилося рано: зробити що треба і встигнути до
школи, хоч би й наставали сніжні бурі. Зворотна дорога
бувала і в темряві; і треба було впоратися коло коней і
волів. Повернувся до міста зовсім; скінчив «трудову школу». Поступив на
учительські курси, що перетворилися на педагогічний
технікум. Помилково вибрав собі математику і фізику як фах:
можливо, через вплив найстаршого брата. Він пізніше став
фахівцем — автором першого в СРСР підручника фотограметрії,
виданого картографічною управою Совнаркому в Москві, і
професором математики в Новосибірському університеті:
приїжджав туди з підполяр'я, де був головним інженером
аерофотознімання на все побережжя Льодовитого океану. Середульший брат
став теж інженером: був начальником устаткування
ливарного цеху, що його ж будував, — в Дніпродзержинську, в
великому заводі. Найстарший брат, Олександр, працював до кінця життя як
інженер. Середульший, Іван, здійснив новий життєвий поклик:
прийняв сан священика. Хоч був на рік старший, ми разом
відвідували класи сільської школи і Духовного училища в місті. Він в
юні роки любив бути служкою в храмі; все пригадую його в стихарі,
з свічкою — в Братській церкві, коли служили, приїжджаючи,
митрополит В. Липківський і єпископ Ярещенко, надзвичайний
проповідник, що приваблював мене в двадцятих роках. Хоч то
вже був час втрати віри: так сталося зо мною; але
брат зберіг її* (*Чутка про насильницьку смерть брата і
матері не потвердилась). Мене тоді цікавили соціальні науки. Вивчав
марксизм — з бажанням збагнути глибини цього вчення:
студіював його «клясиків». Але хмарні теорії не
могли задовольнити серця. В той час популярним ставав
бухарінський стиль — з ідеалом ліберального соціялізму,
скажім, як в реформах Дубчека для сучасної Чехо-Словаччини.
Зацікавили праці Богданова; його «Емпіріомонізм» і «Тектологія»,
приступні для читача в 20-х роках, становили міст для
переходу до концепції модерної доби: в зв'язку з працями
філософів і фізиків Віденської школи. Тоді гриміла
літературна полеміка, прапороносцем якої став М. Хвильовий.
Але, признаюсь, була мені якась стороння; бракувало там
шукання глибинних сторін справи, і весь час виходив назверх
таки спрощений концептивний позитивізм, переборений тільки в
кінці полеміки — в проголошенні гасла про «романтику
вітаїзму». Зате праця Юринця про Тичину дуже тоді сподобалась; він,
походячи з Галичини, як і Курбас, був мислителем —
енциклопедистом, що докладно знав розвиток європейської
поезії. Його монографія на той час була новістю, приводила
до оригінальних висновків про багатосторонній стиль
«клярнетиста» Тичини. Було в мене тоді благоговіння перед нашим
мандрівним філософом XVIII століття, Сковородою (походив з
моєї Лубенщини); і я не бачив тоді достатньої причини, чому
так полемісти з Відродження 20-х років здебільшого «звисока» ставилися
до нашої старовинної клясики. Для мене, цілковитого
сковородинця, близько підійшов Достоєвський, предмет
величезного ентузіязму, — і в ті роки, і пізніше. З рідного
письменства були кумирами — звичайно, крім Шевченка, — на першому
місці Іван Франко: особливо його проза, після нього
Коцюбинський, Стефаник. Закінчивши педагогічний технікум, після всіх
драм і конфліктів став учителем математики і фізики, але
слабим, в неповній середній школі. Послали в дуже
глуху Сьому Роту, шахтарський «посьолок», що одночасно
числився як село Нижнє, за якусь версту від шахти
«Тошківка»: між високими крейдяними горами і нижчими —
із звичайних скель, на березі Дінця. Сьома Рота, лежачи в
міжгір'ї, втопала або в чорний дим від шахти, або в білу
куряву, несену з крейдяних верхів'їв. Нещасливі випадки в
підземеллі, пияцтво і «поножовщина» були звичайним явищем, і
завжди вранці на вулицях знаходили трупи. Учні спочатку
ставилися вороже до нових вчителів, але скоро привикли і були
дуже милі. Довелося 1928 року виїхати поспіхом з України,
властиво — тікати: через конфлікти з місцевими партійними
керівниками. Пристав на Північному Кавказі, що тоді разом з Кубанню
входив до РСФСР (як і тепер). Здавна приманював Кавказ; і
Кубань була омріяною землею. Там скінчив філологічний факультет,
зрікшися попереднього фаху, для якого не годився. Вже на
Донбасі, в одинокості, брався перечитувати модерністичні вірші; вивчав
їх напам'ять, передусім — вірші Тичини. А тепер, згадуючи
життя біля Дінця, складав і сам лірику. Послав перші
вірші Тичині, і, — на моє радісне здивування! — він
надрукував їх в «Червоному шляху», найбільшому в той час
періодичному журналі в УССР. (Тичина редагував
відділ поезії). 1930 року вийшла моя перша збірка поезій:
«Шляхи» в Державному видавництві в Харкові, тодішній
столиці. Рання авторська надія була гвалтовно обламана
жахливо напасницькою рецензією, сам заголовок якої відбиває
весь її зміст: «Проти клясово-ворожих вилазок в поезії».
Друкувалася вона на всю сторінку в столичній «Літературній
газеті»; містила неправдиві закиди. Я тоді був цілковито лояльним
громадянином і зовсім не думав про «вилазки»; тільки хотів
знайти образи для виразу якоїсь яскравої сутности з подій
життя. Газета обвинуватила в злочинних речах, зокрема — в
спробах відновити релігійний «пережиток капіталізму», хоч я
теж і цього не робив, а тільки будував символічні картини з
подихами вічних сил, що діють над обмеженою реальністю
видимого. Найгостріше обвинувачення було — що я нібито хотів
віршами повідомити пресу на Заході про фізичну ліквідацію
«служників культу», але насправді я тільки
подав експресіоністичний опис того, що діялося під час
антирелігійного карнавалу, коли артисти на плятформах
зображували священика, патера і равина, ведених під скісний
гостряк гільйотини. Навіть провідний вірш з ортодоксальною думкою
не врятував збірки, і довелося на зборах «РАПП»-у без кінця
«каятися». (РАПП: Російська Асоціація Пролетарських
Письменників; мала українську секцію, до якої я належав).
Додалося також обвинувачення в «буржуазному націоналізмі». Зрештою,
вирішила письменницька управа: треба скласти «виробничі»,
«трудові» поезії, відвідуючи завод «Красноліт» і частково
працюючи там. Я так і зробив. Виникла збірка «Цехи», видана
1932 року також в Харкові — в ЛіМ-і (Література
і Мистецтво). Рецензія в «Літературній газеті» була
прихильна — з тією ідеєю, що автор виправляється і зростає
свідомість. Але я вже не мав надії; хоч і цілком щиро писав на сюжети
«виробничі», але відчував: більше не зможу так писати.
Напроти того, як я хотів писати і міг, — не можна було.
Замовк. Вибрав добровільну поетичну німоту — замість писати, до чого
серце не лежало. Настало безмовне десятиліття: аж до приходу
німців. Але дома, пізніми вечорами, часто писав вірші; вони
майже всі пропали під час війни. На Кубані тоді була «українізація» —
передусім для міста, єдиного великого міста-столиці, що
серед українського населення козачої области
зрусифікувалося було більш як наполовину. Приїжджав
Скрипник, член ЦК ВКП(б), і заохочував до здійснення справи,
схваленої на самому московському «олімпі». Ми з
одним приятелем, лінгвістом, плекали тоді «страшну
таємницю»: мрію про з'єднання Кубані і України — для
здійснення принципу справедливости. Обидва були цілком лояльними
громадянами і гадали, що при радянському ладі можливо
перебороти болючі розриви, проведені через український народ
при «проклятому» «царизмі». Про це ми згадували з ним через
тринадцять років, під час війни — вже на Заході. Але сила
«культу особи» подавила справедливість; Кубань і досі відірвана
від основної маси українців. Хоч ми самі часто руйнували
свій життєвий стан. Напади комсомольців за «Шляхи» і навіть за другу
збірку в студентський час були надто гострі. Коли ж
проголошений був вільний конкурс в аспірантуру і я
його витримав, то напади за кожен вислів змусили покинути
український відділ і перейти на більш нейтральний відділ
історії середньовічних західньоєвропейських літератур. Але
цей відділ проваджений був російською мовою. Так скінчились мої
можливості писати українською мовою і вивчати
українську літературу. Через півтора року в Кремлі, з наказу
Сталіна, проголосили похід проти «українізації» і
зліквідували її на Кубані. Деякий час я мав додаткову працю в
художньому музеї: як науковий робітник (складати каталоги,
тексти «етикеток», плянувати експозицію,
досліджувати експонати, що зоставалися в «фонді» через
невизначеність). Воднораз працював над розділами з фахових
аспірантських курсів. Дослухував аспірантські курси в Москві вже
пізніше; тоді ж вибрав тему дисертації: про співвідношення
реалістичности і фантастики в стилі «Божественної комедії»
Данте. В музеї служба скінчилась катастрофою з відданням під суд. Хоч
достатніх причин до того не було; я з фонду, визначивши дані
про картини, включив в експозицію естамп Дюрера: «Чоловік
смутку» (бичування Христа), копію А. Іванова
(автора «Явління Христа народові») — з картини Веронезе
«Пієта», гарні копії з Рафаелевої «Мадонни з святим
Георгієм»; з «Ночі» («Різдва») Кореджіо; та ряд інших
картин, справжньої мистецької вартости, з релігійними сюжетами. Для
суду формула обвинувачення була: «контрреволюційне
оформлення художнього музею». Тільки коли раптом в Кремлі змінився тон
і почались нагінки на «спрощенців», що збіднюють збірки
клясичного малярства в музеях, — прийшов і мій порятунок. А з свіжих
курсів, що слухав їх в Москві: від професорів Пурішева,
Поспєлова, Дератані, Шіллера* (*Професор, однофамілець
клясика), і особливо з бесід з Джівелеговим, — я дістав
значну обнову і вкріплення в суто гуманітарному напрямку
думки. Через чотири роки, протягом яких читав курс історії
середньовічних літератур на філологічному факультеті
(Північний Кавказ, де і вчився попереду), — я
закінчив дисертацію і захистив її в Москві. Це було якраз в
день миру з Фінляндією, коли вперше зняли затемнення і
багато людей з академічного кола прийшло на захист. Потім, з літа того
року, була хвороба (легені і серце); на весну одужав. Почалась війна —
я з багатьма іншими попав до т. з. «народного ополченія»;
міг звільнитися через нездоров'я, але не захотів, вважаючи,
що повинен виконати обов'язок. Ми відбували військовий
вишкіл і справляли протиповітряну службу на покрівлях
високих будинків: на випадок, коли падатимуть запальні бомби. Потім
забрали нас в казарми і почали готувати як партизанський загін — в
запілля німців. Проте наступ німців був такий швидкий, що
нас відправили до польових окопів і приєднали до регулярної
військової частини. В ніч на 10 серпня 1942 року німці раптово змінили
напрямок наступу — тоді нас дуже швидко повели: їм
назустріч, переймати біля річки. На жаль,
через непідготованість (в багатьох гранатах, наприклад, не
було капсулів-детонаторів: забули видати) і через невдалий
маневр командування все закінчилось м'ясорубкою. Після удару осколком в
голову, коли вже плече було пробите кулею з
танкового кулемета, я втратив свідомість. Опритомнів,
добувсь до городів на околиці і заліз в покинуту хатку; вся
ліва сторона гімнастьорки була закривавлена і прилипала.
Увечері розбудили люди, що жили в хатці, — вони днями ховалися в
«щілинах» (траншеях). Передягли в робітничий одяг. Другого
дня я попросив сусіда, що навідався, — помогти мені дійти до
річки: хочу переплисти на другий берег Кубані. Випросив
у господарів гумову подушку: надути її перед тим, як піти в
воду, — течія великої річки дуже швидка і з водоворотами:
навіть не кожен здоровий міг переплисти. Але якраз на березі стояли
колони німецьких танків; довелось вертати звідти. Більш як місяць потім
хворів і не міг ходити. Плече все гнило, і
голова тьмарилась; медикаментів не було ніяких. Я жував
цибулю і часник разом, робив «котлету» і прикладав: зрештою
почало гоїтися. За довгі тижні господарі натерпілися; бо на
брамі, як і скрізь по місту, висіли великі німецькі
об'яви: тим, хто ховається після побоєвища, і власникам
будинків — розстріл на місці. Боялись люди, але не викинули
лежачого на вулицю. Одночасно з радянських літаків скинуто
об'яви: всі, хто зостався живий при німцях після
побоєвища, проголошувалися «ізменнікамі родіни». Ця об'ява
безмежно обурила. Чоловік опинявся між двома смертями,
викреслений із живих. То була доля дуже багатьох і куди
гірша від моєї і зачепила мільйони людей. В той час вирішився
мій цілковитий розрив з режимом. Коли зміг ходити, господарі
відвели до порожньої кімнати — в будинку недалеко від
вокзалу. Там були добрі знайомі. Виздоровівши, працював при свічній
фабриці, в лябораторії. Коли звільнили, — бо старий віск і
стеарин скінчився, а нового не було, — став працювати
коректором, одночасно і справляв мову, в українській частині
газети «Кубань», що тоді почала виходити. Вернулася дружина
з сином: їх евакуювали були разом із шкільним персоналом
на Кавказ (дружина з фаху вчителька, а потім вчилась в
театральному інституті). Німці захопили частину евакуйованих
і завернули назад. Дружина — черкешенка (адигейка); ми одружилися 1932
року влітку; син Юрій народився 1933 року восени, під час
великого штучного голоду на Кубані. Голод забрав багато
жертв; на самій Україні коло семи мільйонів, на Кубані
приблизно півтора мільйона — з трьох з половиною чи
чотирьох. Німці проголосили евакуацію всіх мужчин; забув, здається, до
55 років; поліція вишукувала — хто зостається. Ми
від'їжджали 29 січня 1943 року; всі говорили: це на тиждень-другий,
скоро повернемось. Було холодно і сніжно. Небагато хто
зважувався брати сім'ю в відкриті зимові степи з
хуртовинами. Я теж покинув місто сам. Потяг скоро став. Ішли пішки:
частину дороги відбули на тягарівці (підвозив німець, що
відправляв великі електромотори). Дістались на «чушку» — заміновану по
боках смугу широчиною понад десять метрів, а довжиною,
мабуть, чотирнадцять кілометрів, — точно не пригадую! —
вона врізається в води Озівського моря в напрямку до
кримського берега, до Єнікале, де було колись турецьке
укріплення. Морська течія несла масу криги: ми по ній настилали дошки і
йшли до чистого місця: зустріти який-небудь катер. З людей,
що переходили попереду, багато згинуло. Пізно ввечері пощастило
переїхати — ми заробили переїзд, розвантаживши будівельне
дерево з пароплавика і перенісши його по дощаній дорожці на морі —
до пристані на вістрі «чушки». Другого дня німці вистроїли
нас як полонених; дали по житній буханці на двох і колоною
повели на вокзал; погрузивши в товарні вагони, повезли через Крим і
далі — через Україну, на відкритих платформах при лютому
морозі і вітрі, з зупинкою в Кривому Розі. Пішки переходили
ми через Дніпро, при Дніпрельстані, що його тоді ремонтували
італійці. Далі зупинка була в Білій церкві, Києві, Варшаві (тут
«санітарна обробка»); і зрештою прибули в Берлін. Там
потрібен був коректор до друкарні українського видавництва, і
його адміністрація дістала дозвіл взяти мене. З категорії
«остарбайтерів» не звільнили урядовці Остміністеріюму, але
дозволили не носити нашивки «ОСТ». Жив я в кімнатці при самому
приміщенні видавництва. Берлін тоді вже починав горіти під
бомбардуваннями, і я одночасно виконував протипожежні обов'язки
в приміщенні. Після лютости фронтових просторів і
жорстокости німецького врядування на Сході — надзвичайно
вразив характер життя в самій Німеччині: люди в основній
множині своїй чемні і уважні, феноменально працьовиті і
тверді в обіцянках, спочутливі, невтомні в збереженні
чистоти і ладу: це було величезне добре відкриття для мене —
там, серед звичайного населення, в таких незвичайних обставинах
палаючого Берліна, я знайшов мою омріяну «фавстівську»
Європу. Німці в переважаючій масі своїй були огірчені всією
воєнною авантюрою нацистів. Хоч зустрічалися дуже жорстокі: передусім
наглядачі таборів; вони цькували псів на наших «остівців»,
женучи на роботу, і били в кров. Вже не казати про кацети
— з їх людоїдськими ладами. Весь Берлін горів все дужче;
повітряні атаки бували вже вдень і вночі. Бомби двічі розбивали
приміщення видавництва; все горіло від фосфору до — кінця. Переїхали на
околицю міста. В ці роки (від 1943-го) я знов почав постійно писати
вірші. Життя на «граничних ситуаціях», читання нових книжок,
недоступних раніше, передусім — релігійних, відвідування
церкви, а найбільше довгі роздуми на самоті зовсім змінили
погляди. Найдорогоціннішим придбанням була Біблія в
перекладі Куліша: її подарував визначний наш артист-маляр
Едвард Козак. Я й тепер бережу її. Писав я також есеї: частину їх
включив тепер в книжку «Земля садівничих» (недавно
надрукована). Почалась евакуація з Берліна. Вірші я переписав дуже
дрібно, щоб тримати в кишені і не загубити. Вночі, після
бомбардування, виїхав до Ваймара і там жив з багатьма нашими
земляками в Гердер Шуле; спали на долівці. Там зустріли ми перші
американські танки, що займали місто. Але скоро
Тюрінгія віддана була до радянської зони; довелося відходити
далі на захід. Пішки пройшов біля 1000 кілометрів. За місяць мандрівки
часом підвозило авто, що здобули наші земляки. В дорозі
ховалися від ловців з репатріяційних комісій: вони виглядали на
всіх перехрестях. Ночувати доводилося то в сіні, то на
долівці в порожній школі, то в куренях за селами, а іноді
німці гостинно приймали в свої доми. Зрештою перед очима — Авгсбург.
Там знайшлося пристановище на околиці, на терені покинутого
цегляного заводу, в широчезній ямі, де в бараках
розміщався український табір. Місця вільного не було. З
дощок я збив низенький ящик і там ночував. На зиму табір
переселили американці в гарні будинки Сомме-касерне: почався
більш упоряджений побут. В роки життя в таборі «ДіПі» я
писав вірші, есеї; склав роман «Рай» — він, щоправда, весь
пройнятий гіркотою тодішнього стану і
полемічністю напівприречених — під постійною загрозою
видачі; це зрушило розповідні лінії в творі, писаному в
коридорі на підвіконні, бо в невеличкій кімнаті з ліжками
в два поверхи було надто тісно і шумно. Вірші, переважно
серед природи, за межами табору, складалися більш незалежними. Табір
переведено в Ляйпгайм. Але деякий час я прожив, виїхавши звідти,
в Нойбурзі, біля Дунаю. Вернувшися в Ляйпгайм, дістав
повідомлення на виїзд за океан. Маючи розбите здоров'я,
боявся їхати в Америку: в ній можна було в той час знайти
тільки важку працю, як писали наші земляки, і я не був певен,
чи витримаю — не звалюся. Тому згодився на пропозицію
молодших людей* (*Упівці — з ОУН (р)): пішки перейти «на
чорно» кордон Франції; там запевнена праця викладача в
українській школі, недалеко від Парижа. Я з днів своєї юности був
«парижоман»; найбільш любив французьке мистецтво
і перекладав французькі вірші. Піша авантура була дуже
тяжка, з ночівлями на мокрій лісній глині в гірських лісах,
під дощем, з безконечними сліпими мандрами. Французька поліція зловила
в потязі, що йшов на Париж. Нас судили і посадили до
в'язниці. Я не мав вибору і йшов без найменшого недоброго
наміру, без жодної прихованої цілі, просто — з відчаю, як
рятується людина, що позбавлена роками всього, хотіла кудись
вибитися з останньою іскрою надії: про творчість. Околиця
моєї улюбленої «Прекрасної Франції» обернулася в той час
вкрай брутальною процедурою допитів, яка не була пропорційна
до порушення закону, в чому я з супутниками дійсно завинив.
Але суддя з Саарлянда був дуже добрий чоловік, з мудрою
стриманістю — він «припаяв» небагато. Ми з ним, при
всій великоторжественій обстанові його місця, високо на
горі: місця сторожа законів, одягнутого в мантію, — навіть
трохи «поторгувалися» про термін ув'язнення. Я йому доводив,
що перехід кордону не такий вже і великий гріх, бо, зрештою,
в вічности неба над нами немає кордонів між країнами чи
зонами — американською, французькою тощо. На це пан суддя
резонно відповів мені, що, на жаль, ми живемо не на небі, а
на землі, і за такі речі, які я з супутниками вчинив,
таки належиться тюрма. Коли ми відсиділи в якійсь старій
фортеці, нас відвезено до кордону і випущено. Пізніше в табір прийшов
офіційний дозвіл на в'їзд до Парижа, але я мав
велике огірчення від руїни найомріянішого образу мого життя.
Вирішив їхати до Америки: надіючись, що там знайдеться місце
під сонцем і що, можливо, така судьба написана чоловікові на
огняних зорях; як кожному своя. І не помилився. Вже в Ляйпгаймі почав
нову книжку лірики, що її продовжив під час переїзду
до Америки і що дістала назву «Океан» (І ТОМ; початок його в
німецькому перекладі вийшов під назвою «Трояндний роман»). В
Америці, під час тодішнього безробіття, спершу топив паровики огрівання
в підвалах, возячи вугіль тачками; потім мив стіни, вікна і
підлоги в шпиталі католицького монастиря Святого Хреста.
Деякий час працював над історією української літератури, при
видавництві «Пролог»; до друку встиг приготувати частину
праці — вона появилася під назвою «Хліборобський Орфей, або
Клярнетизм», — коли вже я відійшов від видавництва. Літо прожив в
монастирі отців Василіян, біля океану в Гленкові; працював
над поемою. Був хворий; вернувшися в місто, написав книжку
«Правда Кобзаря», опрацьовував її в Таннерсвілі, в
Кетскільських горах: в домі приятеля, визначного
артиста-маляра Л. Кузьми. З його родиною ми літом жили на
верхів'ях гір, в лісі, кладучи на ніч камені під голови. Він
там малював свої магічно-реалістичні краєвиди, як і
його дружина — його учениця. Я теж пробував малювати, але
більше працював над II частиною «Океану». Потім склав
повість «Жовтий князь» (в основі — події 1933 року).
Опрацьовував її, як і «Океан», в горах, на оселі
«Верховина»: власність Братського
союзу робітників-українців. Повість вийшла друком 1963 року.
Це — моя друга прозова річ; перша, «Рай», видана в Америці 1953 року.
Збірка невеликих релігійно-філософських есеїв, більша частина яких ішла
в радіо «Свобода» як серія «Недільних розмов», — вийшла в
світ під заголовком «Вершник неба». Книга вибраних поезій
«Лірник», що обіймає вірші, написані за 25 років, появилась
на моє шістдесятиліття: 1968 року. Декілька років був редактором
українського відділу радіо «Свобода» в Нью-Йорку; через
нездоров'я мусів відпроситися (клопіт з недугою очей і кровоносних
судин). Переклав Шекспірового «Короля Ліра»; мав на меті деяку обнову
стилістичних строїв української літературної мови. Переклад
був прийнятий до друку в літніх числах журналу «Сучасність» /Мюнхен/
і вийшов потім окремою книжкою. Перед тим переклав
«Апокаліпсис»: для українського видання Біблії (в Римі). Закінчив
строфічний (віршований) роман «Свідок»: чотири п'ятсотсторінкові томи.
Інші твори, видані або підготовані до друку: «Кавказ» (судьба
імперії), драматична поема, чотири томи; «Океан», лірика,
три томи; «Судний степ», епічна поема, один том — присвячена
до тисячної річниці хрещення України-Руси; «Царство»,
псалмічні сонети, один том; «Лірник», вибрані вірші і поеми,
два томи, друге видання; «Душі едемітів», роман; «Спокутник
і ключі землі», роман — з українського побуту в Америці;
«Земля садівничих», антологія есеїв про мистецтво і
літературу, два томи; «Господар міста», п'єса («Мертвий
кут» української номенклатури). Моя біографія, супроти
звичайного життєвого становища, склалася невдало. Але
так чоловік часом звільняється від того, що в'яже зв'язками,
незгодженими з вільним висловом почування і думки в образі
простої і доброї краси, що її треба з постійними трудами
шукати. Хоч вона всюди заключена, як в зернині, в правді —
з неї розкривається для кожного, і життя дістає виправдання
при всіх незлагодах. Українське слово — Т. 2. — К., 1994.
|
|
|
|
|
|
 |
 |
|
 |
|
