|
|
 |
 |
 |
|
А
Р
Х
И
В
|
|
|
Василь Еллан-Блакитний
|
|
|
|
|
| кем добавлено: twistfire |
| жанр/группа/категория: украинская литература |
Ключевые слова и краткое описание: реферат по укр. лит. тема: Василь Еллан-Блакитний
|
|
Содержимое (полное описание):
Матеріал надано ukrlib
Реферат
Василь Еллан-Блакитний
(1894 — 1925) Поет, журналіст, політичний і державний
діяч, публіцист, редактор урядової газети «Вісті ВУЦВК» та
деяких інших видань він, за визнанням М. Зерова,
був «сильною, впливовою постаттю» на літературному полі. В.
М. Елланський (літературні псевдоніми — Василь Еллан, В.
Блакитний, Валер Проноза, А. Орталь та ін.) народився 12
січня 1894р. в с. Козел (тепер — Михайло-Коцюбинське)
на Чернігівщині в родині священика. Вчився Василь у
Чернігівській бурсі, а потім — у духовній семінарії, якої
щиро не любив. По закінченні четвертого класу (1914) вступив
на економічне відділення Київського комерційного інституту (де
вже навчався його давній, ще з бурси, товариш — П. Тичина).
Але інститут не закінчив: «сурмами світовими 17-й рік
заграв» (В. Сосюра), і недавнього студента захопив вир
революції. А до того, ще в Чернігові, були відвідини разом з П. Тичиною
та іншими знаменитих «субот» у вітальні М. Коцюбинського,
перші вірші та доброзичлива увага майстра. Від революційних
гуртків, від товариств «Просвіти» та участі в
організації повітового селянського з'їзду на початку літа
1917р. В. Елланський приходить до партії українських есерів,
стає її активістом, а незабаром головою її Чернігівського
губернського комітету. На початку 1918р. значна частина членів УПСР за
активної участі В. Блакитного пориває з основним її ядром і
створює партію українських лівих есерів. За назвою свого
центрального органу — газети «Боротьба», редактором якої був В.
Блакитний, — її члени стали називати себе боротьбистами,
пізніше — українськими комуністами-боротьбистами. Вони, без
сумніву, були однією з найлівіших партій української
революційної демократії, у 1919 — 1920 pp. спільно з
більшовиками входили до складу радянських урядів України,
маючи свій відмінний від більшовицького погляд на
національне питання. У березні 1920p. боротьбисти об'єдналися з КП(б)У,
а в 30-ті роки майже всі були знищені фізично і оббріхані,
очорнені морально, — посмертно цієї долі не уникнув,
зокрема, і В. Еллан-Блакитний. В. Блакитний був безпосереднім учасником
багатьох подій в Україні як активіст «лівої орієнтації». У
мирні роки свої службові пости й досить високе становище
в державних органах В. Блакитний використовує переважно для
збирання сил української літератури, культури загалом.
Декого з майбутніх відомих письменників, як, скажімо, Остапа
Вишню, він витяг з підвалів ЧК і залучив до роботи в
«Вістях», багатьом допоміг у їхньому творчому й
громадському становленні. З його іменем пов'язане створення
тижневика-додатка до «Вістей» — «Література. Наука.
Мистецтво» (згодом — «Культура і побут»), журналів
«Всесвіт» і «Червоний перець». Одне з перших літературних
об'єднань після 1920p. в Україні — спілка пролетарських
письменників «Гарт» — теж було засноване з ініціативи
В. Блакитного, який його і очолив. До «Гарту» входили вже
відомі на той час письменники — П. Тичина, М. Хвильовий, В.
Сосюра, М. Йогансен, І. Кулик, В. Поліщук та ін. З раннього
дитинства В. Еллан-Блакитний хворів на тяжку недугу серця, яка
й звела його в могилу на 32-му році життя — 4 грудня 1925p.
Згодом ім'я поета було надовго приречене на забуття, лише
після 1956p. знову почали видавати його твори. Повсякденна
напруга життя революціонера, одного з «перших хоробрих», спади
й піднесення боротьби, сувора й знадлива романтика «червоних
зір», ілюзорні, хоча й поширені свого часу, сподівання на
світову революцію — без усього цього не збагнути ні пафосу
поезії В. Еллана, ні самої його кипучої натури. Син
своєї драматичної доби, її романтик, а почасти, в душевних
глибинах, і її трагік — таким він був у житті й творчості. У
ранніх віршах В. Еллана (вони відомі від 1912р.) ще легко помітити
популярні поетизми тих часів і досить віддалені відгомони
таких поетів, як М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка.
Різнотонна й мозаїка мінливих юнацьких настроїв,
проте невдовзі в ній починають домінувати характерні вольові
оптимістичні мотиви — «Той не буде плазом долі, хто
гартується в огні!» («Юний лад»). У лютому 1917р. написана поезія в
прозі «Україні (Зі старих зшитків)» — твір цілком своєрідний
в тогочасній українській поезії, хоча, звичайно, не все
в ньому сприйме сучасний читач. В своєму пориві до
соціалістичного ідеалу молодий поет виявляв такий
безоглядний максималізм — «Хай зникне Минуле в
ім'я Будучини!», — на догоду якому ладен був вирубати
вишневі садки і висадити в повітря старовинні церкви, хоча
апологетом такого тупого нищення він насправді ніколи не
був. Про вплив, який мала поезія В. Еллана-Блакитного в пореволюційні
роки, свідчить автобіографічний вірш М. Бажана «Дебора».
Революційна романтика, яка в Умані 1920 — 1921 pp.
захмелювала майбутнього поета і його друзів,
асоціювалася головним чином з іменами трьох українських
співців своєї доби: «...Вчать нас нечуваних нами пісень
Тичина, Блакитний, Чумак». Поезія В. Еллана — це
твори високої вольової напруги, що імпонували сучасникам
своїми рвучкими гаслами й конденсованими образними
«формулами» соціальних переживань: Муром затято обрій. Вдарте з
розгону: р-раз... Ми — тільки перші хоробрі, Мільйон підпирає нас.
(«Удари молота») Образний світ В. Еллана (основна частина його лірики
була написана в 1917 — 1920 pp., склавши збірку «Удари
молота і серця») — це світ, яким бачить його революціонер,
що визнав за закон свого життя боротьбу й саможертовність (з
усім її аскетизмом і... неувагою до «простих» життєвих
реалій тих самих «мільйонів», за які він бореться). Світ, що
має широкі просторові координати: від тюремної камери («До
берегів») і київської вулиці до Кремля, Будапешта, Парижа,
цілої Європи і, зрештою, планети! Світ, в якому «кожен день
мобілізації й черги, з остюками хліба крайки», але в якому
навіть це притишене визнання супроводжується застережливим
окликом ліричного героя, точніше, його другого,
непіддатного хитанням і паніці, «я»: «Хто там співає тужливі
пісні? Хто там співає?» («На обважнілі...»). Поетичні
уявлення про дійсність концентруються в цьому світі здебільшого
навколо новітньої соціальної символіки й близької до неї
системи понять-образів. Тут і такі характерні для В. Еллана
«зорі», зрозуміло, червоні, і «комуна», і різні «буруни» та
«бурі», і Кремль, як антитеза «Бастіліям», і знов-таки
суто елланівські «удари молота» в такт з «ударами серця».
Символічна червона барва взагалі домінує в творах В. Еллана
(хоча в його ранній ліриці превалюють романтичні блакитна та
синя барви, недарма перша з них стала псевдонімом поета). Широку
популярність принесли В. Еллану такі вірші, як «Вперед»,
«Після Крейцерової сонати», «Червоні зорі», «Удари молота»,
«На чатах», «В розгулі» та ін., сповнені високої й водночас
щиро-ліричної патетики. Але є у В. Еллана і вірші конкретно-розповідної
тональності, і серед них — «Повстання», один з найкращих у
його спадщині. Щойно згадану інтонаційну експресію змінюють
у «Повстанні» неквапні оповідні ритми; майже
емблематичну символіку — докладні предметні описи з
виразними деталями; «монохромну» бадьорість — гіркувата
сполука невимовного жалю з утвердженням,
освяченням героїчного подвижництва: ...А надвечір — все
укрив туман, Сніг лягав (так м'яко — м'яко танув...) На заціплений в
руках наган, На червоно-чорну рану. («Повстання») Все це знов і знов
підносить дуже важливе для всієї тогочасної поезії
питання про взаємовідношення особистого й загального,
інтимно-людського та соціального в духовному світі. Найбільш
загострено ця проблема була окреслена у вірші
«Після Крейцерової сонати» з його знаменитими першими
рядками: «Покласти б голову в коліна... Відчути б руку на
чолі...» Сентиментальність! Хай загине і пам'ять ніжних на
землі». Але, незважаючи на категоричність цього присуду, конфлікт
між серцем і розумом поета тут цілком очевидний, так чи так
він присутній в інших поезіях В. Еллана — аж до кінця його
життя. Після 1921 — 1922 pp. творча активність В. Еллана в галузі
ліричної поезії поволі спадає. Дехто пояснює це тим, що
поет, розчарований, за певними припущеннями, непом,
«заморозив» (М. Зеров) чи навіть «повісив» (М. Хвильовий)
у собі лірика. Часто цитований у цьому зв'язку вірш «На
обважнілі, розпатлані нерви...» (1922) справді свідчив про
дисонанси в свідомості поета, викликані загальною ситуацією
в країні, на явища якої він відтепер реагує
переважно сатиричною поезією. Один з небагатьох винятків є й
«Ранок» (1923), який можна назвати поетичним заповітом В.
Еллана: Ясним поглядом очей у очі прямо І гучним, бадьорим
криком-співом: — Го-го-го... Приходьте, Повоюймо! («Ранок») Як редактор
«Вістей» В. Блакитний, часто виступав і в «амплуа» Валера Пронози
— поета-сатирика, який по-своєму коментував і роз'яснював
події внутрішнього й міжнародного життя. Протягом 1924 —
1925 pp. він видав три книжки цієї віршованої газетної
сатири — «Нотатки олівцем», «Радянська гірчиця»,
«Державний розум». Тісна прив'язаність до «злоби дня», а
часом і кваплива приблизність літературного виконання
полишають сьогодні за значною частиною цієї
сатиричної поезії головним чином історико-літературне і,
сказати б, історико-соціологічне значення. Але було у Валера
Пронози й чимало талановитого, дотепного
(«Чванько», «Пісенька з прозаїчним кінцем», «Лулу», «Тиша в
Гамбурзі», «Героїчна поема», «Патріотична присяга»). Автором
«веселих і влучних пародій на українських поетів» назвав Еллана (тут
— Маркіза Попелястого) М. Зеров. Справді, він умів іронічно
«перевтілюватись» в Я. Мамонтова, Я. Савченка, Н.
Кибальчича, В. Тарноградського та інших авторів, комічно
акцентуючи найхарактерніше в їхніх стильових манерах. Творчу
багатогранність В. Блакитного-письменника засвідчують і низка
його новелістичних етюдів та начерків («Фабрична», «Лист без
адреси», «Наші дні» та ін.), і значна за обсягом
публіцистична проза політичної та
загальнокультурної тематики, а також низка вагомих статей і
виступів із питань літератури й мистецтва. В. Блакитний був
одним з перших теоретиків і критиків української
літератури. Визначальною в його естетико-літературних
міркуваннях була ідея соціальної ролі мистецтва. Водночас
він піддавав критиці пролеткульт, з остаточною
ясністю кваліфікувавши його 1925р. як «революційну»
маніловщину, в основі якої лежить «віра у всемогутню силу
кабінетного плану, декрету, тез чи резолюції».
Оволодіти «всім цінним із здобутків попередніх поколінь, не
замикаючись у рамках якоїсь «своєї», специфічно
пролетарської культури», — так мислив В.
Блакитний магістральну лінію пожовтневого культурного
розвитку. В. Еллан-Блакитний ніколи не забував і про національну
культуру. Закликаючи зробити українську мову «мовою Жовтня»,
він мав на увазі широке її впровадження в усі сфери
державного й суспільного життя: досить сміливе бажання для
1922р., коли «Вісті» лише недавно перестали бути
«Известиями», а центральний орган КП(б)У — газета
«Коммунист» — виходив російською мовою! Л.
Новиченко Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь,
1998.
|
|
|
|
|
|
 |
 |
|
 |
|
