|
|
 |
 |
 |
|
А
Р
Х
И
В
|
|
|
Василь Земляк
|
|
|
|
|
| кем добавлено: twistfire |
| жанр/группа/категория: украинская литература |
Ключевые слова и краткое описание: реферат по укр. лит. тема: Василь Земляк
|
|
Содержимое (полное описание):
Матеріал надано ukrlib
Реферат
Василь Земляк
(1923 — 1977) Творчість Василя Земляка практично з
перших його серйозних кроків у літературі привернула до себе
увагу, а після появи «Лебединої зграї» (перша
публікація: Дніпро. 1971. №№ 1—3) письменник на тривалий час
став об'єктом дискусій про українську прозу 70-х років, хоча
спершу критика була не вельми одностайною в оцінці цього
роману. Та все ж разом із другою книгою («Зелені Млини», 1976)
цей твір був відзначений 1978p. Державною премією України
ім. Т. Шевченка, витримав упродовж небагатьох років кілька
видань. Разом із поколінням письменників-фронтовиків прийшов іще
молодий Василь Земляк (Василь Сидорович Вацик) в українську
літературу 50-х років. За плечима, в минулому — юнацькі
враження довоєнної дійсності (його вабило небо, й
він, сільський хлопець із Вінниччини, став курсантом
авіаучилища в Харкові), жорстоко скорочена війною молодість,
тяжкий ратний досвід (був партизаном і звідав
увесь драматизм боротьби з окупантами в їхньому тилу). Як
прозаїка непересічного В. Земляка помітили після появи друком двох
його повістей — «Рідна сторона» (1956) та «Кам'яний Брід»
(1957). Присвячені темі українського повоєнного села, ці
твори зображували цікаві, взяті з життя колізії, давали
начерки колоритних характерів, розширювали «географію»
образно освоюваної дійсності. У літературному контексті
середини 50-х років вони поставали і як твори художньо
своєрідні, і як помітна данина часові з «типовими» рисами
так званої колгоспної прози. Творче змужніння Василя Земляка як
письменника, що вже мав власну тему й своєрідний стиль,
засвідчили два наступні його твори — повісті
«Гнівний Стратіон» (1960) і «Підполковник Шиманський»
(1966), які явили читачеві вже досвідченішого й
сформованішого автора. Оперті в своїй основі на факти
часів війни (а їх письменник часто брав із особистого
досвіду), ці повісті, порівняно з двома попередніми,
майстерніше побудовані сюжетно, значно читабельніші й, разом
із тим, виразніші як твори саме Василя Земляка: загальний їх тон
здобуває ту окресленість, гнучкість, що найперш асоціюються
з творчою особистістю цього письменника. Можливо, що на
формування нових рис стилю Земляка вплинули сценарні
його інтереси. Працюючи на Київській кіностудії ім. О.
Довженка, він створює ряд сценаріїв, названих, утім,
кіноповістями, — «Олесь Чоботар», «Новели Красного дому»,
«Останній патрон» (1956 — 1963). Письменник відчуває смак до
динамічного сюжету, до чітко вираженого протиборства сил,
яке межує з пригодництвом. Але при цьому не втрачає набутого
раніш, тобто загалом не міняє вже вироблених манери мовлення
й погляду на зображуваний світ. Та лише «Лебедина зграя»
найпереконливіше засвідчила висхідний напрям його творчості
й стала вінцем пошуків у галузі стилю та характерології, ввібравши
в себе весь попередній досвід Земляка-прозаїка. «Зелені
Млини» доводили сюжет цього роману до часів війни. Задумані
були й виношувались «Веселі Боковеньки», третя частина
твору, який мав би розгорнутися в епопею. Але цілком
здійснити задумане Землякові не судилося... Зміст «Лебединої
зграї» і «Зелених Млинів», здавалося б, зовсім
неважко окреслити, взявши до уваги зовнішньоподієве начало
дилогії. Це, перш за все, втілена в образі села Вавілон
історія українського Побужжя, починаючи з пореволюційних
подій, коли виникали комуни й точилася смертельна
«класова» боротьба, й кінчаючи визволенням краю навесні
1944-го від фашистських окупантів. Елементи умовності,
фантастики, гротеску допомагають читачеві помічати в
історії й історіях вавілонських не тільки пряме, а й
додаткове, друге значення, що асоціюється не просто з ідеєю,
а з її філософічністю. Не випадково майже все,
що відбувається у Вавілоні чи поблизу нього, знаходить
відповідний коментар в устах доморощеного, «самодіяльного»
філософа Левка Хороброго. У цьому творі проблема оповідача взагалі
належить до особливо складних і значущих, оскільки йдеться
не про стиль, не так про точку зору, як про оцінну позицію —
героїв, автора, читача. Однак події, зображені в романі-дилогії, без
будь-якої двозначності адресовані в життя, в реальність з
конкретним змаганням сил, соціально, історично породжених. У
«Лебединій зграї» це — бідняки, яких об'єднують у комуну, а з іншого
боку, на другому полюсі — багатії, колишні власники —
Бубели, Гусаки, Раденькі тощо. Мабуть, тільки Явтушок Голий
стоїть посередині, вагаючись, перебігаючи з табору в табір
залежно від політичної погоди. Щоправда, деякий час намагається
лишитися не те щоб «над», а «побіля» поєдинку й «філософ»
Левко Хоробрий. Одна з найприкметніших ознак твору — багатство й
виразність соціально-психологічного типажу героїв, які
справді сягають рівня типів, розмаїття живих, опуклих, тонко
вималюваних характерів. Максим Тесля і Клим Синиця,
«поет-сировар» Володя Яворський і Лель Лелькович, Орфей Кожушний і
його (та, власне, не його) Мальва, брати Соколюки й Харитон
Гапочка, Явтушкова Пріся й Паня Ластовенко, навіть зовсім
епізодичні персонажі, як-от Тихін та Одарка, що любили
обідати по сусідах надурняка, — кожен постає перед нашим зором як
живий, думає, говорить і діє по-своєму, за велінням тільки
йому притаманної «природи». А разом узяті вони й утворюють
ту цілісність, ім'я якій народ — у конкретно-історичній
соціальній його характеристиці. За багатством деталей і подробиць майже
ніде не губиться значущість: різні «побіжні» описи, сцени,
міркування не просто цікаві, а й важливі, змістовні
з погляду загальної ідеї твору (хоч тут, треба визнати,
відбилися ідеологічні домінанти тодішньої радянської
літератури, зокрема у трактуванні
«революційного перетворення» дійсності та «соціалістичного
будівництва»). Образ Явтушка — одне з найбільших досягнень
автора — не виняток у цьому плані, так само як і
яскраві описи побуту, звичаїв, сільського життя загалом.
Діалектика життєвих змін і сталості «основ життя» — це стихія Василя
Земляка, Вавілон із його глибинними традиціями
перетворюється, можна сказати, в нас на очах, щоб під кінець
роману «вичерпати себе історично і соціально»
(мовиться, правда, про назву) та стати Веселими
Боковеньками. Разом з тим, є й у Вавілоні, й у Глинську, й у
тих Веселих Боковеньках щось вічне, неперехідне — як народ,
що тут живе й буде жити. Нащо вже Явтушок, цей гріх
Вавілона, — його ненадія й непевність, а й він під кінець
«знаходить себе» у благородному ділі. І Левко Хоробрий, не
без філософського натяку, так підсумовує його життєвий шлях:
«Він оживе в синах, в онуках і правнуках, і буде сукатися
його ниточка в народі, доки існуватиме любов до землі й доки
житиме носій тієї любові — селянин, з усіх суспільних
витворів людських, може, найскладніший і найсуперечливіший».
Вірний собі автор не втримується, щоб і тут не підправити
високості цих слів уже Прісиним висновком у стилі цілого
роману: «Згадаєте мене, що цей диявол переживе і сам Вавілон...». В
останні роки життя Василь Земляк створив трагедію «Президент» (1974 —
1976), присвячену боротьбі й смерті національного героя Чилі
Сальвадора Альєнде. ...В українській літературі середини XX ст.
творчість Василя Земляка посіла своє, належне їй місце —
серед явищ найпомітніших. Порівняно невеликий за обсягом
доробок з виразним звучанням у літературному процесі свого
часу, неповторним колоритом надійно прописаний на стильовій
палітрі нашого письменства. Г.
Сивокінь Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь,
1998.
|
|
|
|
|
|
 |
 |
|
 |
|
