|
|
 |
 |
 |
|
А
Р
Х
И
В
|
|
|
Василь Слапчук
|
|
|
|
|
| кем добавлено: twistfire |
| жанр/группа/категория: украинская литература |
Ключевые слова и краткое описание: реферат по укр. лит. тема: Василь Слапчук
|
|
Содержимое (полное описание):
Матеріал надано ukrlib
РЕФЕРАТ
на тему:
“ВАСИЛЬ СЛАПЧУК”
Провідною рисою цього поета є його
органічність, природність. В.Слапчук - уже зрілий поет, тому тяжіє до
циклів, складноструктурованих поетичних полотен. У своєму доробку має
вінки сонетів, причому версифікаційно бездоганні, які сьогодні не часто
зустрінеш і у міських рафінованих естетів. Лірика В.Слапчука виразно
філософічна, глибоко закорінена в українському фольклорі. В інтонаціях
його поезій постійно мерехтить тиха селянська правда. Проте, це цілком
сучасна поезія, в якій імена культуртрегерів підносяться до
символічного звучання: Боже, поверни К'єркегорові
Регіну Ольсен,
поки гріхом вагітна свобода
не зомліла.
Господи, нехай кожен сам
вирішує, що є його Ісаак.
Фольклоризм
верлібрів В.Слапчука вносить до текстів якийсь особливий український
дух, в якому міти й традиції, забобони й тонка іронія. Поза всяким
сумнівом і без зайвого пафосу сього поета можна вважати справжнім
виразником праукраїнських цінностей. Цей зміст до того ж передається в
сучасній довершеній формі. Мініатюри В.Слапчука часто набувають
афористичного змісту, гостро заправлені гумором, іронією, подекуди -
сатирою. Його поезія демонструє правдиву органічність у співіснуванні
людини й природи, людини і Бога, природи і Бога. Це світ поетичний і
справедливий, і, що головне, можна повірити, що все це цілком реально,
і не де-небудь, а саме тут, у нас, на Богом обраній (sіс!) землі: Аби жайворонки в небі
не погубилися - в кожного
срібний дзвоник на шиї висить.
А як корови,
з пасовиська вертаючись,
сонце рогами за обрій закотять -
тиша настає.
Господар жайворонків
Богу молиться.
В.Слапчук в
сучасній українській поезії - окремішня постать зі своїм неповторним
силуетом. Міцні зв'язки з національними традиціями та непомильне
відчуття слова сформували чіткий авторський почерк. Якщо Ви зустрінете
таку строфу- На лови вийшов князь,
регочеться над світом.
На алтарі весни
кладуть дівчата цноту.
Птахи - прочани
натхненно палять ноти.
Незаймана весна
уже вагітна літом, -
то можете бути певним: перед Вами - Василь
Слапчук. Поет, яких у нас небагато. Поет, що вийшов з народу і не
соромиться сього факту. Ось такі вони є, поети, умовно поєднані під
обкладинкою антології "Позадесятники 2". Що їх єднає? Про який феномен
говориться у назві сього післямовного тексту? Зібрані разом у цій
Антології, поети-позадесятники творять певне явище. Разом вони творять
нову якість у контексті сучасної української поезії. Отримавши на
багатьох сторінках Антології відчуття правдивої насолоди, автор сих
рядків сподівається, що це не остання зустріч із цими поетами. Їх
шестеро. Шестеро поза каноном. І дай Бог. Можливо, колись їх стане
більше. Але й шестеро - це чимало. Якщо це поети. Справжні поети, що не
соромляться бути такими, якими є. А "навколо ж радості так мало"... Так
мало свят. А втім, кожна зустріч з поезією - це уже маленьке свято й
маленька радість. Як би пафосно й смішно це не звучало.
Нагромаджуючи читацький досвід поезії,
все більше схильний поділяти твердження Слабчука про те, що “вірші — це
те, що споживається через соломинку”. Ось я й признався в одному з
авторів , чий поетичний досвід сьогодні мені найбільш імпонує. Не
вдаюся до жодних застережень, хоча, звичайно, хтось і захоче
скористатися моїм признанням для звинувачення в “теріторіяльному
лобіюванні” окремих літературних постатей.
Нова поетична книга “Укол годинниковою
стрілкою” В. Слабчука сприймається цілісно. Автор відмовляється од ролі
мітинґового поета чи такого собі європеїзованого денді, закоханого у
власне вміння красиво говорити. В. Слабчук розмірковує вголос, а звідси
форма і тон викладу — ненав’язливих, самоіронічних, здебільшого
парадоксальних висловлювань, що несподівано зринають, мов звуки
пострілу в лісовій тиші:
У понеділок
відділяємо світло
від темряви,
у вівторок
відділяємо води
від вод
у середу…
Тиждень закінчився,
але нема в кого спитати:
коли ж ми людьми станемо?
(зб. “Черевики Ван-Гоґа”).
Парадоксальність висловлювання теж не є самометою поетичних рефлексій
автора. Слапчук вже давно не хоче нікого дивувати. Він є
екзистенціалістом у найяскравішому його вияві: лише світ природи, світ
гармонії, світ людини, яка дивним чином опирається, а то й руйнує цю
світову гармонію, — це його світ, який він відкриває людям:
Цей світ самотній і німий,
він потребує помочі,
чому ти такий сумний
Богдане-Ігоре Антоничу?
Антонич ріс, росла трава,
трава та нині скошена.
Усі немовлені слова —
офіра осені.
(зб. “Черевики Ван-Гоґа”).
Цей світ не уявляється Слабчукові без
Жінки, яка надає йому сенсу, таємничості; яка творить і руйнує чоловічі
уявлення про цей світ:
Злічив краплини дощу,
зорі порахував…
А скільки жінок
під небом — не відаю.
На тобі збиваюся.
(зб. “Малювання в темряві”).
Переважно В.
Слапчук говорить про речі, які всім відомі; про “банальні речі”
говорить поет, але він не боїться видатися “банальним”, знову і знову
повертається до давно б здавалося відомого. Чимось його ліричний
нагадує мені сліпого Шевченкового кобзаря — Перебендю. А то й швидше
мандрівного філософа нашого — Грицька Сковороду: “Моя розмова
стосується лише людинолюбних душ, чесних станів і благословенних видів
промислів, які не суперечать Божому й людському законові, а складають
плодоносний церкви, ясніше кажучи, суспільства сад, як окремі частини
складають годинниковий механізм”. Звідси у поезіях В. Слабчука певна
простота (не спрощеність!), прозорість думки, діалогічність побудови:
Зустрічний: дай Бог здоров’я!
Вітик: навіки.
Зустрічний: як поживаєте?
Вітик: щоб і ви так поживали.
І пересварився Вітик таким чином
із усіма односельцями.
(“П’ять історій про те…”)
Звичайно, ця ненав’язливість Слабчукових поезій сьогодні є його
позицією. І як кожна позиція, вона може відштовхувати, якщо людина
внутрішньо не готова її прийняти. Але на її користь говорить те, що сам
поет не абсолютизує її, не робить з неї “фетиша” своєї поезії і
світогляду загалом. Він вистраждав її, він має на неї право. А ми не
маємо морального права заганяти поета в “прокрустове ложе” власних
естетичних амбіцій ї бачень.
Слапчукове “трикнижжя” вирізняється
ясністю і якістю поетичного письма. Але така вже здатність людини до
порівнянь, тим більше, коли автор пропонує читачеві певний вибір. Як на
мене, друга книга “Малювання в темряві” дещо блідіше виглядає від
першої і третьої. Не гіршою, а саме блідішою. Можливо автор несвідомо
спровокував таку оцінку, відавши перевагу в цій книзі
описово-елеґійному, а не контрастно-метаформичному елементові. Хоча в
цілому вона залишає враження тонкої, майстерної інкрустації без
недоречних в даному конкретному задумові барокових форм.
Світле і
чисте письмо поезій В. Слапчука. Попри певне трагічне обрамлення
окремих тем, його поезії сповнені надії у Людину. Слапчук дуже
тактовний у слові, він дуже ніжний у слові що однак не заважає йому
залишатися мужнім і твердим у переконаннях:
Він з’явився,
але ніхто не спитав:
хто ти?
Коли він залишив їх,
ніхто не спитав:
де він?
Тому то й пісня ця
не про нього,
а про тих,
що зосталися.
(“Пісня чоловіків” із зб. “Крилатий чоловік”).
Можна
говорити ще довго про поезію В. Слапчука, але краще слухати її, читати
вголос і міркувати про поета, “мовчання якого у слові не поміщається”…
Використана література:
1. Літературна енциклопедія. В 4-х томах. – К., 1994.
2. Українська та зарубіжна культура. – К., 2000.
|
|
|
|
|
|
 |
 |
|
 |
|
