|
|
 |
 |
 |
|
А
Р
Х
И
В
|
|
|
Життєвий і творчий шлях Ігоря Римарука
|
|
|
|
|
| кем добавлено: twistfire |
| жанр/группа/категория: украинская литература |
Ключевые слова и краткое описание: реферат по укр. лит. тема: Життєвий і творчий шлях Ігоря Римарука
|
|
Содержимое (полное описание):
Матеріал надано ukrlib
РЕФЕРАТ
на тему:
ЖИТТЄВИЙ
І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ
ІГОРЯ РИМАРУКА
Iгор Римарук — один з тих, хто захищає гідність сучасної
української поезії. Шевченківська премія 2002 року в галузі літератури
та нагорода Форуму книговидавців у Львові за збірку «Діва Обида» лише
суспільно це означили.
Ігор Римарук народився 1958 р. Поет. Живе
і працює у Києві. Віце-президент АУП. Автор трьох поетичних книжок:
“Висока вода” (1984), “Упродовж снігопаду” (1988), “Нічні голоси”
(1991), “Діва Обида” (1999). Упорядник антології “Вісімдесятники”. Один
із чільних-модерністів “ґенерації 80-х років”. У своїх творах Римарук
виступає в якості своєрідного “прихованого Верґілія”, Ductoris Patiens
– проводиря, що сам потерпає від емоційного та харизматичного
напруження своєї місії. Протестантська настанова творчості Римарука
органічно поєднується з його присутністю у “Псах святого Юра”; в
поезіях Римарука відчутний перманентний протест проти “леґітимації”,
охрестоматійнення неомодерних способів творення, спроба революційного
формотворення в межах НМ-дискурсу. Римарук – вічний і відданий неофіт
модернізму, один із безперечних предтеч ПМД-80 (Див. статтю
ПМ-ДИСКУРС), який уособив фаховість та ерудовану інтеліґентність
“вісімдесятників”. Книга “Діва Обида” Ігоря Римарука – цікава і помічена в українській сучасній літературі.
У книзі цій, досконало скомпонованій, є
вірші відносно більш давні (себто раніше друковані) – і зовсім нові.
Проте вони творять досконале полотно Тексту, яке мені чомусь найбільше
асоціюється з полотном домотканим: віртуоз форми, Римарук (рима так і
проситься в руки) не піддається спокусі писати гладенько і рівненько,
мережано-римовано, він пише насамперед органічно – зламаний ритм, не
все і не всюди (цілком свідомо!) витриманий розмір творять живу,
дихаючу фактуру, де потовщення нитки є природним, бо свідчить про її
достеменність, про те, що вона прядена рукою, а не машиною. Діва Обида — це стан. Стан слів та речей.
Діва Обида — це та неймовірна іпостась
Марії, в якій Вона являється лише нам, лише тут. Тисячолітній сум.
Первісне мовчання. Безсловесна Заступниця. Безнадійна Надія.
Тремтливий, непевний зв’язок. І все ж таки… Страшна правда кожного протистояння над
прірвою полягає у тому, що відчайдушно й приречено борешся лише сам із
собою і ніколи не знаєш, якого тебе забере чорна глибина. Тебе, який
певен, що все навкруг — шумовиння днів, гра тіней, хаос звуків; або
тебе, який перевіряє — страхом, болем і смислом, чи досі живий. Страхом. Не страхом і тремтінням у
спробі осягнути ваготу і велич абсолютної покори, як Авраам, якого так
полюбив єврейський Бог і датський філософ. А страхом втрати зв’язку,
який саме і дозволяє бути не те щоби непокірним, а неслухняним —
страхом втрати пам’яті. Пам’яті про неслухняних. Пам’яті, в ім’я якої
необхідно «поставити вірш — свічу незабутому предку». Адже час спливає
надто непомітно, й епохи відлітають з якоюсь відьомською швидкістю,
осідлавши комету (чи, пак, помело), а тим часом ти невпинно наближаєшся
до своєї середини, після якої розпочнеться зворотній відлік. Така, здавалося б, проста, віковічна
печаль: втеча часу й сили, а за нею — страх зміни, втрати, зникання. Та
все це ще й неодмінно пов’язане зі змогою писати. Як і любити. І коли
«останнє кохання тремтить на підземних вітрах і вірші останні стоять —
як форелі в потоках», то це і є межа. Межа, котра перетворює середину
твого життєвого шляху на сумний фінал. Життя не терпить тривалого
завмирання, жене, штовхає і копає; тому ти змушений час від часу
ховатися по кутках від щоденного натовпу, та це вдається, справді, лише
час від часу. І ще — страх повернути до прози: іншого, не свого ритму
спілкування зі світом й Богом, до іншого ритму дихання ніби. Адже проза
негайно зіб’є до рівня локальних сюжетів, і вже ніколи не з’явиться
піднесене «істинновамкажу», необхідне, бо це молитва. І ота твоя золота
середина, «солодка і звабна, як диня», обертається загрозою — реальною
можливістю не бути. Пережити свою сороківку, час перегляду,
переоцінки, перетворення, перенесення на якийсь інший берег, що хочете,
— означає уникнути застигання. Рідина — ознака живого, як вода, як
вино, як кров. Середина — це ще й мала смерть, після неї — генеральна репетиція «післясмерті»:
«Сорок — це морок, це посвист ножа,
часу і слова,
ще не безмежжя і вже не межа —
це післямова,
післялюбов без гріха і гроша…
Наче в «Токаї»,
сорок — це корок… а клята душа
все ж витікає».
Страх писати і поруч — страх не писати. Від їхнього вічного тертя народжується біль.
Болем писати — не те саме, що писати
страхом, хоч вони не просто переплетені, вони злиті. Адже немає
солодкого страху, коли біль солодкий — є. Писати — щодня примножувати
його. Біль — найчіткіший кордон, усвідомлена межа. Далі — зась.
Найстрашніший біль — спотворення смислу. Смисл іще буває сенсом, тобто смислом
відчутним. Тому й ніхто не визначить, де логіка смислу, а де логіка
чуття. Миготіння питань. Осмислення дару — це наділення його смислом чи
відкриття смислу в ньому? Чому нічні голоси таки прилітають на твою
вбогу свічу? Адже хто ти, аби тебе чули? І хіба можна у всій малості
своїй відтворити почуте без понівечення смислу і — чи треба? Де ще так
усвідомиш свою малість, як у такій розмові? То може весь дар — це лише
наркотична звичка до порівнянь, бо вони така «зручна нагода не називити
речі справжніми іменами». Але бути поетом — відбувати термін ув’язнення
у своєму дарі. Тримати груди розчахнутими, а руки — закутими в
очікуванні на орла зі сталевим дзьобом. Як наслідок — мати хвору
печінку. І все, що б про тебе не казали, не
думали — зовнішнє. Ти залишаєшся малим собою у своєму тісному кутку,
навіть коли тебе підтягнуть до якоїсь планки. Ні, «не здатен на роль
переможця», роль вигадану, нав’язану, штучну. Жити з цим усвідомленням
— перемогти себе хоча б у тому, аби не прагнути перемоги. Мати справу зі смислами, зрештою, як і з
болем та страхом, — вже апріорі переступ дозволеного. Переступ меж
бачення також. Тому лише справжній поет може відважитися на ризик і все
ж таки стати тим, хто посміє «у священнім плоді обдивитись тайник —
лабіринт червоточин, перейти ним, вернутись назад — і тоді оповісти про
все… А хіба це — не злочин?!» Долання меж болюче. Та за ними — безмежжя. Безмежжя смислів, страхів, болю.
Любові теж. Спокою. Тиші.
А ще в цій поезії – велика любов до Бога,
але така, в якій християнськість поєднується з язичницьким
світовідчуттям, книжне слово проповідника найвищої любові й віра у
Царство Боже корелюють із вічним і сокровенним знанням, з
найглибиннішими архетипами культури, без яких людина не є людиною. Це,
зрештою, задекларовано й у програмовому вірші: Може, душа, спопеліла дотла,
не озвіріє...
Чом же ти ймення Обиди взяла,
Діво Маріє?
У “Глосаліях” (до речі, глоса –
маловживане або незрозуміле слово чи вираз, що трапляються у давніх
текстах, і пояснення до них), які самі по собі є унікальним за красою і
вивершеністю зразком сучасної (модерної) поезії, виведено
слова-концепти Римарукового поетичного космосу:
Істинно кажу вам трава
істинно кажу вам вода
істинні кажу вам слова
допоки горить звізда [...]
істинно кажу вам огонь
істинно кажу вам земля
істинно не з лона кажу
з долонь пробитих вам немовля.
Маємо тут живе і пульсуюче проявлення
слова-як-сутності (значущими є і паузи-мовчання), слова, на якому
тримається все (не ми творимо мову, а мова творить нас), бо: словозвізда
істинновамкажу...
І попри все язичництво, немає у Римарука
проявів багатобожжя, бо ж сказано: “Спочатку було Слово, і Слово було
Бог...”, але є – “гетьманський сад і Гетсиманський сад”... І в кожному
образі впізнаєш дещицю себе, читаючи цю книгу як одкровення –
одкровення цілком українсько-слов’янське, і як багатозначно звучить оце
– “Одкровення від Ігоря”... Та це – тільки одна з інтерпретацій (бо
ж чи відчитав хтось до кінця, чи збагнув загадку сонетів Шекспіра?), ще
й вельми поверхова (що поробиш, жанр рецензії має безліч мінусів). А
незглибиме так і залишається незглибимим. Є речі більш очевидні – і не
сказати про них не можна. Насамперед – вражає кількість присвят:
захованій за світлим, як мир, іменем Ірині, Ігореві Калинцю, В’ячеславу
Медведеві, Федюку, Драчеві, Герасим’юку, Тарнавському, Бойчуку,
Рубчакові, Талалаю, Фльорку, Пашковському, Воробйову – такий собі
маленький пантеон сучасної української культури... Але насправді – не
так, бо насправді то друзі, а як не друзі – то просто близькі люди, ба
навіть брати: по духу, по крові, по Україні... І збагнувши це,
перестаєш дивуватися: великий поет має велике серце. Бо як же інакше
було б умістити в серці слова, як інакше сказати, щоб тобі повірили: “Істинно кажу вам...”
Це книга і проста, і складна водночас. Проста, бо не велемудрствує словесами:
Через дальні глухі перевали
Плентав голос – голодний спудей,
а отже, доступна, залишаючись глибокою. Складна, бо в ній – безліч прихованих цитат і ремінісценцій, як-от:
Зрине з провалля Бог
На золотих вітрах, –
і вже рафінований читач пригадує собі
Вергілія, Данте, Петрарку, Метерлінка чи й навіть – як строгу антитезу
– Умберто Еко, а за рядками:
Старим обрусом столу не
застелим –
помислимо... і спалим, перед тим
процитувавши голосом веселим,
що навіть дим солодкий.
Навіть дим... –
стоять Овідій, Леся Українка, і ще з півсотні поетів, що є гордістю своїх літератур...
Отже – Римарук... Книга, співзвучна і юності:
солодкий клинопис коліна
і лікті..... і вузлики [...]
у знемозі я наше несправжнє
минуле
як Трою розкопую
читає при місяці янгол
піщану твою ксерокопію,
і глибокому досвіду:
хто добра не хотів той пішов не зі
злом...
Феномен Римарука у тому ж, у чому й
феномен (і загадка) найдавнішого українського мелосу, зокрема – колядок
і щедрівок: заховані у .них слова – то насправді слова посаджені і
пророслі, слова вкорінені, слова, що дають плоди... |
|
|
|
|
|
 |
 |
|
 |
|
