|
|
 |
 |
 |
|
А
Р
Х
И
В
|
|
|
Життя і творчість Івана Сенченко
|
|
|
|
|
| кем добавлено: twistfire |
| жанр/группа/категория: украинская литература |
Ключевые слова и краткое описание: реферат по укр. лит. тема: Життя і творчість Івана Сенченко
|
|
Содержимое (полное описание):
Матеріал надано ukrlib
Реферат на тему:
Життя і творчість
Івана Сенченко
(12 лютого 1901 —
9 листопада 1975)
Поруч із Юрієм Яновським найміцніший (хоч і протилежний йому
стилем) белетрист молодшої, другої по революції, генерації, яка
родилась уже в 20 столітті і виявила себе тільки в другій половині
1920-х років. Закоханий (хоч анітрохи не засліплений своєю любов'ю)
спостерігач сучасного йому життя і людини, Сенченко створив собі власне
стильове обличчя, поєднуючи зрілий реалізм із романтизмом, ліричний
струмінь із сатирою і гумором.
Іван Сенченко родився 1901 року в селі
Натальївка (Шахівка) біля Червонограда на Полтавщині. Його батько Юхим,
деклясований через малоземелля селянин, був однаково і людиною села, і
людиною міста, працюючи в Червонограді чорноробочим, садівником,
білетером кінотеатру, церковним регентом тощо. Іван Сенченко закінчив
сільську і вищу початкову школу, а потім учителював у своїх рідних
місцевостях. Учився в Харківському університеті (тоді ХІНО), працюючи
водночас в редакціях харківських газет і журналів. Хвильовий перший
оцінив як слід талант Сенченка, залучив його до ВАПЛІТЕ і до найближчої
співпраці в очолюваних ним журналах «ВАПЛІТЕ» (1927), «Літературний
ярмарок» (1929), «Пролітфронт» (1930).
У своїх кращих творах («Історія однієї
кар'єри» та інші оповідання, Харків, ДВУ, 1926, с. 78; «Подорож до
Червонограда» — журнал «ВАПЛІТЕ», 1927, ч. 5, с. 78 — 117;
«Червоноградські портрети» — «Літературний ярмарок», лютий 1929, кн. З,
с. 94 — 152; «Дубові гряди», 1928) Сенченко увів у літературу свій
Червоноград, немов Гоголь — Миргород. Про Червоноградщину, — пише
жартома Сенченко, — «при всій найбільшій охоті тяжко щось сказати,
крім: я люблю тебе безотвітною любов'ю». Ця конкретна «омісцевлена»
любов та майстерство письменника створили образи фізично сильних (мов у
Рубенса) і характерних людей — бідних і заможних селян, вантажників і
мельників, торгівців, робітників і всяких людей сільської і міської
провінції, що після скасування політики військового комунізму в умовах
непівської відносної господарчої свободи опинилися в ролі творців
своєрідного соціяльно-економічного ренесансу України. Сенченкова
Червоноградщина, на плодючих рівнинах якої перехрестились залізниці
Харків — Херсон, Полтава — Донбас, — дає в його творах свіжий посмак
того дужого господарчо-творчого розгону, який могла б дати Україна в
умовах хоч трохи тривалішої і бодай часткової свободи від помпи
колоніялізму і склерози бюрократизму. Деякі з червоноградських
портретів Сенченка нагадують своєю підприємчивістю людей американського
заходу, а при тому всьому лишаються вони гоголівсько-українською
людиною в творах Сенченка, яким не бракує ні речевости й соковитости
реалізму, ані романтичного ліризму, приперченого найтеплішим гумором чи
гострим сарказмом. Пізніше нахил до гумору проявився в Сенченка також у
його історичній повісті «Чорна брама», що дечим нагадує «Коля Бруньйон»
Ромен Ролляна.
Оповідання Сенченка 1923 — 1925 років у
час його початкування в спілці селянських письменників «Плуг»
(Оповідання, Харків, ДВУ, 1925, с. 184) були неприкметні. Перехід
Сенченка з масового «Плугу» до елітарної Вапліте (1925) супроводився
його швидким ростом як белетриста й есеїста, а вслід за тим і нападками
на нього партійної критики, на які Сенченко умів відповідати
літературно-публіцистичним контрударом.
Особливий гнів упав на Сенченка після
появи його славетної сатири «Із записок» (жур. «ВАПЛІТЕ», 1927, ч. 1,
стор. 3 — 11; також окреме видання в бібліотеці Вапліте), яку він
назвав в одному місці також «Холуєві записки». Червоно-малоруська
критика поспішила розшифрувати образ Великого Холуя як «пролетарську
літературу» і саму КП(б)У — підвладні верховному Пієві («Пій — все суще
над нами»). Насправді Сенченків образ Холуя — вичерпно всеосяжний для
всіх тих покірних і жорстоких слуг усякого деспотизму й диктатури, що
живуть за принципами, які формулює в своїх записках Холуй: слухняність,
покора, мовчання, пресмикання, а також: боятись сильнішого — безжально
бити слабшого, підставляти обличчя під плювки, бути (охоче) ослом, не
хвилюватись, не думати, триматись єдиномислія, дивитись у очі Пієві
(«його очі — ваші очі»), дивитись у рот Пієві («його слова — ваші
слова»), зневажати і бити (маючи «за спиною всемогущого Пія») всіх
нащадків Прометея, в тому числі й рідного батька...
Нещадний гарапник Сенченкового «Холуя»
врізав по обличчі українське і всесоюзне холуйство саме в час, коли
воно ставало основою соціяльно-політичної системи СРСР і коли ще не всі
знали, що в Москві вже народився новий всемогучий Пій — Сталін.
Враження від цього твору, що підноситься до рівня сатиричних шедеврів
Салтикова-Щедріна і світової сатири, було велике. Цікаво, що київська
«Літературна газета», яка в чч. 7 і 12 за 1927 рік просто впала була в
гістерику і називала «Холуєві записки» безприкладним наклепом на
«пролетарську» літературу і членів КП(б)У, через тридцять років
вмістила в своєму числі за 4 липня 1958 без жадного жарту (бо ж до
40-річного ювілею КП(б)У!) ліричний вірш львівського молодого поета
Дмитра Павличка «Партія — очі мої», в якому просто повторені формули
«Холуєвих записок»:
Партія — очі мої!
Партія — мова моя!
. . . . . . . . . . . . .
Йде Україна — зоря моя.
Партія — серце її!
Ум її — партія!
Така просто головокрутна метаморфоза
образу, наскрізь сатиричного своєю суттю, природою, формою, функцією,
на образ ліричний — сталася наслідком тридцяти років «культу особи». Та
парадокс у тому, що Павличко родив цей гімн холуя вже після «ліквідації
культу особи», коли, властиво, Сенченкові мусіли б дати премію за
«Холуєві записки». Замість того до старої кривди Сенченка, побитого
колись за свій оригінальний твір, добавилась ще й друга — плагіят! Його
обікрали, та ще й таким способом! А його самого змусили писати в стилі
«соціялістичного реалізму» твори, в яких він такий само сірий і
скучний, як і всі інші 500 українських радянських письменників, серед
яких під сірим покривалом соцреалізму вже не відрізниш таланту від
бездарности.
|
|
|
|
|
|
 |
 |
|
 |
|
