|
|
 |
 |
 |
|
А
Р
Х
И
В
|
|
|
Життя і творчість М. С. Грушевського
|
|
|
|
|
| кем добавлено: twistfire |
| жанр/группа/категория: украинская литература |
Ключевые слова и краткое описание: реферат по укр. лит. тема: Життя і творчість М. С. Грушевського
|
|
Содержимое (полное описание):
Матеріал надано ukrlib
Реферат на тему:
Життя і творчість
М. С. Грушевського
АВТОБІОГРАФІЯ, 1926 р.
Я походжу з давньої (звісної з ХVІІІ в.),
але бідної духовної родини Грушів, пізніше Грушевських, що загніздилася
в Чигиринськім повіті.
Були се переважно дячки, паламарі, але
дідові мойому Федорові вдалось дійти священства і перейти під Київ, до
села Лісників, і се помогло батьку мойому Сергію вийти на дорогу, хоч
він рано зіставсь сиротою, але завдяки енергії й здібностям осягнув
вищу освіту й, не принявши священня, віддався діяльности педагогічній,
був спочатку "професором" в семінаріях переяславсько-полтавській і
київській, потім директором народніх шкіл на Кавказі, а бувши автором
одного популярного в Росії підручника слов'янської мови, не тільки міг
забезпечити нам, дітям, можливість, не журячись за хлібом насущним,
віддаватися науковій роботі замолоду, а й зіставив по собі досить
значний маєток — в значній части призначений ним знов-таки на ціли
гуманітарні (стипендії й школу). Мати — Глафіра Опокова (recte*
(*Правильно — лат.) Опоцкевич) — походила з широко розгалуженої в
полуднево-західній Київщині священичої родини. Я був їх старший син,
роджений 17 вересня ст. ст. 1866р. в Холмі, де батько був тоді (дуже
коротко) учителем "греко-уніятської" гімназії. Виростав на Кавказі,
куди батько перейшов в 1869р.: в Ставрополі (1870-8), потім
Владикавказі, зрідка звідуючи Україну. Одначе, під впливом оповідань
батька, що заховав тепле прив'язання до всього українського — мови,
пісні, традиції, в мені рано збудилося й усвідомилося національне
українське почуття, піддержуване книжками, тими рідкими поїздками на
Україну, що малювалася тому в авреолі далекої "вітчини", і контрастом
чужеплеменної й чужомовної "чужини". Рано набравши охоти до читання,
позбавлений дитячого товариства, відірваний від грунту, я виростав
серед мрій і фантазій, замкненим в собі відлюдком. В тифлиській
гімназії, куди віддано мене в р. 1880, я з запалом читав все, що міг
дістати з історії: історії літератури й етнографії України, і,
скріпивши книжними джерелами те знання української мови, яке виніс з
дому, став пробувати свої сили в белетристиці — прозі і віршах. 1884р.
вислав я перший транспорт сих своїх проб пера Ів. Сем.
Левицькому-Нечую, якого адресу вичитав в Очерках історії укр.
літератури Петрова. Заохочений ним, я далі працював над виробленням
своєї мови й белетристичного хисту; з сих часів надруковані були мої
оповідання: "Бех-аль-Джугур", написане на поч. 1885р. під впливом
справоздань з тодішньої Суданської кампанії, підогрітих близшими —
кавказькими вражіннями (друк. в "Ділі", літом 1885р.) і "Бідна дівчина"
— написане на тлі близьких мені з батьківських оповідань обставин
сільського учительства (вони передруковані в збірці моїх оповідань, тим
часом видруковані против моєї волі й відомости перші проби з 1884р. не
були в нім повторені). Моєю мрією в тих часах стає зробитися з часом
українським літератом, видавцем і — ученим. Українознавство являєтся
для мене будучою спеціяльністю, лише я вагався, з котрого боку підійти
до нього: чи від славистики, чи від історії. Монографії Костомарова,
Записки о Южной Руси Куліша, Збірники Максимовича і Метлинського,
Історія Січи Скальковського, Історія слов'янських літератур Пипіна,
перші річники Київ. Старини, перечитані мною в pp. 1881—5, послужили
провідними нитками моїх інтересів і планів. Нарешті історія бере гору
над славистикою; полєміка про початки Руси, ріжні теорії княжої Руси,
полєміка слов'янофілів з западниками, теорії початків козацтва, не
кажучи про спори українофілів з централистами, оборону і заперечування
прав української літератури і національного розвитку викликали в мені,
гімназисті V — VII класи, велике зацікавлення. Я читав з сеї сфери
багато, виробляючи собі з сеї літератури, без чужого проводу (між
учителями чи знайомими в Тифлісі не було кому дати в сій сфері), певні
провідні ідеї історії, і, збіраючися в університет, розпоряджав
солідним запасом знання фактичного і теоретичного.
Тим сильніше мріяв я, як скоріше попасти
до Київа, що представлявся мені огнищем української наукової й
літературної роботи; але батько, боячися мого українського запалу, а
настрашений тодішніми студентськими "історіями", довго не годився на
се, і дав згоду, тільки зв'язавши мене обіцянкою, що я не буду брати
участи в ніяких студентських гуртках. Ті роки, 1886—90, коли проходив я
університетський курс (на філологічному факультеті), належали до сумних
часів російських університетів, і київський не робив між ними виїмку.
На перший план висунено класичну філологію, все инше зіпхнено на другий
план, обкраєно і обмежено загальними курсами; сі виклади не багато
могли дати по тім, що приносив з собою добре розвинений і обчитаний в
якійсь спеціяльности гімназіст. Семінарії поставлени були незвичайно
слабо. Система нагінок за всякою вільнішою гадкою зі сторони уряду й
власних чорносотенців витворяла задушливу атмосферу. Найбільша окраса
тодішньої української науки проф. Антонович робив вражіння чоловіка
утомленого сими нагінками; він ухилявся від близших зносин з студентами
й все більше відсувався від історії в "спокійніші" як на ті погані часи
сфери археології, історичної географії, нумізматики.
Перші роки університету я віддав праці в
семінаріях (практич. заняттям) і викладам; з тих семінарійних праць
була видрукувана потім одна (писана 1887p., а кілька разів потім
перероблена): "Южно-русские господарскіе замки в половине XVI века" —
моя перша історична "праця" (перед тим було кілька історичних і
історико-літературних статей і рецензій в журналах і газетах — вони
вказані в покажчику "Наукового Збірника" 1906р.). З курсів і приватної
лєктури на розвій мого наукового світогляду й інтересів мали особливо
курси й праці з сфери суспільної економії, економічної історії,
археології, державного права й історії права. На третім курсі я взявся
до більшої праці на предложену факультетом (проф. Антоновичем) тему:
"История Киевской Земли от смерти Ярослава до конца XIV века". Праця
дістала золоту медаль, і я був зіставлений при університеті
професорським стипендистом по катедрі руської історії. Се була вже
робота досить дозріла: викінчена в 1890 році й потім видана (Київ,
1891, ст. XVI—520), вона викликала дуже похвальні відзиви в наукових
сферах, і на її підставі пізніше я був предложений кандидатом на
катедру історії у Львові.
Під кінець університетського курсу я почав
більше зближатися з людьми, бував в літературних і політичних
українських кружках молодіжи, займався їх організацією, читав в них
виклади, брав участь в заграничних українських виданнях (Правді й
Зорі), в укладенню перших книжок Записок Наукового тов. імени Шевченка.
Перша книжка їх, випущена 1892р., була розпочата моєю статтєю:
Громадський рух на Вкраїні-Руси в XIII віці. В українських кругах
Київа, де обертався я, прив'язували тоді велике значіння реформі
Товариства ім. Шевченка, ждали помочи зі сторони Поляків українському
культурному й освітньому рухові по т. зв. "угоді" українських
народовців Галичини з правительством. З початком 1891р. проф.
Антонович, вернувшися з подорожі в Галичину, розповів мені про план
катедри української історії на львівськім університеті: сю катедру
пропоновано проф. Антоновичу, але він не хотів брати на старі плечі
сього тягару, й рекомендував мене. План сей був прийнятий мною з
ентузіязмом, з огляду на те значіння, яке надавалось тоді в київських
українських кругах галицькому рухові: Кияне сподівалися сотворити в
Галичині всеукраїнське культурне огнище, літературне й наукове, працею
письменників і учених всеї України, і здобутками його проломити систему
заборони українського слова й національности в Росії, підняти в ній
національний рух і т.д.
Та що заснування катедри української
історії зіставалося в сфері планів і навіть пішло в проволоку, треба
було думати про дальші стадії академічного стану, і я ладився до
магістерського іспиту (зданого в 1893р.) та працював над магістерською
дісертацією. Тема — піддана мені тим же В. Б. Антоновичом — була
вибрана досить нещасливо. Прийшлося вложити масу праці, щоб зробити з
неї щось відповідне, і хоч в результаті вийшла книга досить цінна (хоч
і дуже спеціяльна) з дуже мало обробленого поля суспільно-національної
історії Поділля XIV—XVIII в.в. (Барское старовство. Исторические
очерки, К. 1904), і два томи актових матеріялів Архив Юго-Зап. России,
ч. VIII, т.т. І і II, виданих разом з працею, але результати роботи
розмірно до вложеної в неї праці були досить невеликі, і треба було
великого завзяття, щоб не кинути сеї роботи серед дороги. Щоправда,
дуже тверда школа архивальної роботи, яку я мусів для неї перебути, —
сотки переглянених актових книг, робота в архивах Київа, Варшави,
Москви не пішла марно і віддала свої услуги мені потім.
В маю 1894р. я оборонив ту працю, як
дісертацію на степень магістра, a 1/IV того ж року "цісарським
рескриптом" була заснована на львівським університеті катедра
"Всесвітньої історії з спеціяльним оглядом на історію Східної Европи"
(так змінено первісний план заснування катедри української історії, а
тодішній магістр Гауч мотивував сю зміну тим, що українська історія не
може уважатися конкретною наукою — ruthenische Geschichte ist keine
konkrete Wissenschaft), і тоді ж на сю катедру іменовано мене
(офіціяльну пропозицію було зроблено рік скорше). Докінчуючи видання
дісертації й актів (останні глави дісертації й II том актів вийшли
літом 1894p.), треба було забратися заразом до приготовлення курсів
викладів. Я кинувся в сю роботу з молодечим завзяттям, не передчуваючи
ще тих розчарувань і трудного положення, яке чекало мене в Галичині. За
приїздом моїм до Галичини слідом умер проф. Огоновський, і на мене
спало, так сказать, наукове представительство галицької України. Окрім
університетських курсів, які мусіли забирати на перших роках дуже
багато часу, я повів публичні виклади, взявся за організацію наукової
роботи в недавно зреформованім, але зовсім ще не виведенім на наукову
дорогу Науковім Товаристві імени Шевченка. Перейняв на себе редакцію
Записок (формальним редактором став з 1895р., фактичним же — скорше),
зреформував їх з однорічника на квартальник, потім двомісячник, сам
давав до них багато праць, справоздань і рецензій, а поруч них заложив
(1895р.) в Товаристві инші, спеціяльні публікації — Жерела до історії
України-Руси, Етнографічний збірник й ин., сам займаючися редакцією їх
перших томів. При тім показалося, що надії на участь українських учених
з Росії в сій (мовляв так пожаданій для російської України і потрібний)
науковій роботі були марні: одні обіцяли й не давали нічого, инші
викручувалися ріжними вимівками. Навіть книжки чи справки тяжко було
допроситися, хоч як смертельно тяжко було працювати в тодішнім Львові,
при браку якої-небудь бібілотеки з порядним добором літератури й
періодик до української історії чи иншої української дісціпліни.
Ще прикріше було переконатися, що ті надії
на прихильні обставини для українського культурного й
спеціяльно-наукового розвою, на прихильність до національної
української ідеї зі сторони правительства й Поляків, з яким я йшов до
Галичини, покладаючися на запевнення ліпше обізнаних з галицькими
обставинами Киян старшої генерації, — опираються на фальшивих
запевненнях зі сторони Поляків, які дорогою "угоди" і ціною деяких
подачок на культурно-історичному полі хотіли задавити всякий
опозіційний, свободолюбний рух серед "галицьких Русинів". Скоро
прийшлося переконатися, що мої київські приятелі глибоко помилялися в
своїх симпатіях до "угоди" й "угодовців", що Поляки нічим не хочуть
поступатися в своїм пануванню й не розуміють инших відносин до Русинів,
як відносини пануючої народности до служебної. На сім пункті прийшлося
мені більше або менше різко розійтися навіть з найблизшими приятелями,
зблизившися з кругами різкоопозіційними. З другого боку, відносини до
польської університетської колегії, які хотіли мати в мені покірного
послушника польського панування, скоро зіпсувалися вповні і давали
чимало прикростей. Я сильно з того всього захворів, так що ледве міг
працювати.
На полі суспільно-політичнім я вкінці
різко виступив проти угодовців і зблизившися до елементів радикальних,
разом з ними взяв участь в реформі галицького народовецтва в дусі
більше радикально-поступовім. Реформа була переведена з кінцем 1899р.,
і разом з кількома виднішими радикалами я увійшов в екзекутивний
комітет реформованої партії, як містоголова (головою зістався старий
проводир народовців пос. Романчук). Одначе, переконавшися скоро, що
переведена реформа не увільнила народовецьку партію від її старих
прикмет, я по кількох місяцях виступив з комітету, разом з д-ром
Франком, відсунувся від участи в партійній діяльности народовців, і не
раз виступав против похибок їх політики, являючися разом з д-ром
Франком й молодшими товаришами репрезентантами лівішого напряму, який
заступав заснований в 1898р. журнал ЛНВісник. Спеціяльно поведена в
1904 — 5 р. кампанія против грання деяких людей на національних
струнах суспільности стягнула на мене тяжкі громи зі сторони
офіціяльних проводирів народовців. В польських кругах становище моє в
університетській справі, близкість до української університетської
молодіжи і рішучість, з якою я проводив ідею національної
рівноправности українського елементу з польським (і російським),
накликали на мене особливо сильні атаки під час боротьби за університет
1901 — 3 pp., коли польські націоналісти обсипали мене ріжними
інсінуаціями в уличній пресі, жадали усунення з університету, віддання
під суд і ин.
Одночасно московфільські й
слов'янофільські "діячі" київські й львівські мастили мене з свого
боку, як проводиря українського сепаратизму, вказуючи, напр., на мій
підпис під маніфестом реформованого народовства, що ставив оконечною
цілею національної програми політичну самостійність України, і т. д. На
ново підогрів сі напади виданий в 1904р. в Росії "Очерк истории
украинского народа", в якім вороги українства справедливо добачили
історичне оправдання національних українських змагань та програми
української автономії, і статті, які з початком визвільного руху в
Росії я друкував по російських газетах по українському національному
питанню. В сих роках приятелі з офіціяльних російських кругів остерегли
мене, що мені не можна приїздити до Росії, і я кілька літ не приїздив,
аж до р. 1905, і се було дуже прикро і трудно для мене (весь час свого
львівського професорства я зістававсь російським підданим і за
російським паспортом приїздив, звичайно 2 — 3 рази до року для наукових
занять і громадських зносин).
В такій трівожній воєвничій атмосфері не
легко було вести наукову роботу, що вимагає спокою й скуплення. Тим
часом її не убувало, а прибувало. З початком 1897р. я став головою
Товариства імени Шевченка (проводив ним фактично від часу свого
приїзду), і заразом далі зіставався головою його історичної секції й
археологічної комісії та редактором "Записок", куди вкладав багато
праці й редакторської, й авторської. Окрім викладів і семінарійних
занять, на університеті (до семінарійних занять прив'язував я все
особливу вагу, стараючися впровадити здібніших слухачів в самостійні
наукові заняття), вів я приватні наукові заняття по-за університетом з
студентами — своїми слухачами і сторонніми (роздавав книжки до
рефератів і оцінок, потім відчитувано ті реферати, розбірано, а по
оправленню друковано котрі ліпші). Тим способом вправлялися охочіші
слухачі до наукової роботи, переходячи від рефератів в бібліографічнім
відділі Записок Наук. Тов. ім. Шевченка до самостійних оцінок, від
дрібних праць в Miscellanea до самостійних розвідок. Хоч галицькі
обставини зводили в значній мірі сю роботу до роботи Данаід, бо
підховані молоді адепти історичної науки мусіли потім іти в глуху
провінцію, і часто якраз наукові надії, які вони подавали, служили
мотивом для предержащих властей держати їх в чорнім тілі, все-таки з
мого семінара і з тих privatissima повиходило чимало людей, які
полишили де-який, а часом і досить значний слід в науковій роботі, а
де-які роблять науково й далі, не вважаючи на тяжкі обставини (ідучи в
хронологічнім порядку, були то: Омел. Тер-лецький, Д. Коренець, Мир.
Кордуба, Стеф. Томашівський, Стеф. Рудницький, Ол. Целевич, Юр. Кміт,
Зен. Кузеля, Ос. Чайківський, Вас. Герасимчук, Ол. Сушко, Фед.
Голійчук, Ів. Джиджора, Ів. Кревецький, Ів. Крипякевич й ин.).
З кінцем 1897р. підніс я справу
зреформовання ілюстрованого тижневика "Зоря" на літературно-науковий
місячник; проект був прийнятий відділом Наук. Тов. ім. Ш., і з 1898р.
почав виходити "Літературно-Науковий Вісник", а в число редакторів
вступив від початку і я (заразом з Маковеєм і Франком, пізніше з
Гнатюком і Франком). Брав у нім дільну участь, особливо в перших роках,
коли видавництво ставилося на ноги і мені приходилося грати ролю
головного редактора (сам я містив статті по літературі і
суспільно-політичні огляди), і в останніх, 1905—6, — коли писав в нім
публіцистичні статті в ріжних питаннях дня.
При кінці 1898p., з нагоди святкування
століття української літератури, я виступив з проєктом заснування
осібного видавничого товариства, головно для публікацій белєтристичних
і популярно-наукових, що не входили в круг діяльности Наук. Тов. ім.
Шевченка. Товариство мало бути завязане в формі акційної спілки, щоб
оперти видання українських книжок не на жертвах і субвенціях, як
звичайно видавано їх дотепер, а на доходах розпродажі. Коли сума акцій
дійшла 3 тисяч гульденів, завязано весною 1899р. "Українсько-руську
видавничу спілку"* (*Українсько-руська видавнича спілка —
популяризувала кращі твори світової та української літератури. До
1912р. працівниками й редакторами її були І. Франко та В. Гнатюк. З
1899р. по 1917р. випустила понад 300 видань белетристичної і
науково-популярної літератури) — товариство, яке під формою акційної,
промислової організації все змагало до просвітних і
культурно-національних цілей і згодом стало найбільшою українською
видавничою інституцією, перейнявши в 1904р. і "Літературно-Науковий
Вісник" (якому фірма Наукового Товариства ім. Шевченка — наукової
інституції, підпомаганої субвенціями краю і міністерства, не рідко
ставала на заваді в свобіднім вислові своїх гадок). В сій Спілці я з
початку займав місце голови надзорчої ради, а пізніше, коли надзорчу
раду злучено з дирекцією, — голови дирекції, й брав і досі беру діяльну
участь в видавничій і в адміністраційній діяльности.
У власній науковій роботі, окрім поменших
наукових статтей, рецензій, білших або менших матеріялів, міщених
головно в Записках, я з початку львівського життя багато віддавав часу
археографії, продовжуючи архивні заняття, ведені в попередніх роках.
Засновуючи в Наук. Тов. ім. Шевченка археографічну комісію, я
предложив їй план видань, і з того плану забрався до видання люстрацій
і інвентарів королівщин Західньої України XVI в. — незвичайно важного
джерела для історії суспільних, економічних і національних відносин
того часу. Для сього відбув я в 1895р. нову подорож по архивах і
починаючи з року 1895 видав чотири томи в серії: "Жерела до історії
України-Руси", що містять люстраціЇ 1564—5 і 1570 p.p. королівщин
галицьких, холмських і подільських; зібрана-ж мною тоді-ж колекція
інвентарів в переважній части зісталася невиданою, за браком часу:
видав я з неї лише кілька найстарших інвентарів в Записках Наук. Тов.
ім. Ш. Відірваний иншою роботою — головно коло Історії України-Руси, я
вернувся до архивальних занять потім, збираючи матеріял для огляду
суспільно-економичного життя України в XV—XVI в. і разом з друком V т.
Історії випустив перший випуск тих матеріялів.
Написання суцільної історії України рано,
ще в київських часах, стало моєю задушевною гадкою, до певної міри
питанням чести своєї й свого покоління, супроти того, що й найвидніші
репрезентанти української історіографії старшої генерації тоді ще
вважали се річею, для якої час іще не наспів, бракує матеріялу,
зістаються величезні прогалини і т. д. В своїх гадках мав я тоді
написання історії короткої й загально-приступної, в трьох невеликих
томиках, які-б обіймали старий, литовсько-польський, і новий період.
Зайнявши катедру, я сім семестрів з ряду (1894 — 7) читав загальний
курс історії України. Повторений потім вдруге ще раз в р. 1898 — 1901,
курс сей мав послужити мов би скелетом тої задуманої історії. Кажу:
скелетом передовсім тому, що курс сей слідив лише провідну нитку
політичної історії, не вдаючися в історію культурну, огляди устрою,
економічного життя і т. д., що потім зайняли таке важне місце в
остаточній реалізації плану. (Курс сей відповідає в томі І гл. З, 5 і 6
і 1 екскурсу, в т. II гл. — 1 — 3, в т. III гл. 2 — 3, цілому т. IV,
потім наступала історія козачини до знесення автономії України; а гл. 1
— 2, 4 і другий екскурс тому І, гл. 4 — 7 тому II, гл. З і 4 тому III і
цілі т. V і VI зовсім або майже зовсім не входили тоди, а й те, що
потім увійшло в Історію, увійшло в далеко повнішій і детальнішій
формі). Близше розглянувшися, прийшов я скоро до переконання, що
розпочати діло треба не такою популярною й короткою, а ширшою й
строго-науковою історією України, яку-б потім можна переробити в
коротку й популярнішу. З початком 1897р. я приступив до занять для
сього курсу, війшовши в менше звісні мені перед тим сфери
передісторичної колонізації України, індо-европейської гльотики і
старинностей та слов'янської праісторії. Протягом 1897 і 1898р. був
написаний І том і при кінці 1898р. був видрукований — вихід його припав
на час грандіозного, як на тодішні галицькі обставини, і поважного
святкування ювілею українського відродження, урядженого Наук. Тов. ім.
Шевченка, в організації якого я брав дуже діяльну участь, і, як казали,
мав велике вражіння зробити своєю промовою на комерсі на тему ваги
моменту й потреби інтензивної національної поступової роботи.
В Галичині сей початок Історії був
прийнятий з великим заінтересуванням, можна сказати, з ентузіязмом. Але
на прозьбу про допущення до Росії відповіддю була абсолютна заборона. В
наукових кругах російських і польських книгу грунтовно замовчано, як і
взагалі цілу Історію; та і з українських істориків-спеціялістів ніхто
не дав оцінки чи навіть статті про неї. Не вважаючи на се, я вів з
цілим напруженням розпочати діло і протягом 1899р. був написаний і
виданий т. ІІ, протягом 1900р. — том III, що закінчував собою давній
період української історії. Цілість зпочатку я надіявся вложити в 5 — 6
томів, пізніше, коли на сам давній період пішло три, — числив на 7 до
8, аж доки огляд суспільно-політичного, економічного й культурного
життя XV — XVII в.в., розрісшися на цілі два томи, не переконав мене,
що ще багато томів буде потрібно, аби довести історію України до
початків XIX в.
Супроти сеї роботи, яку я вважав, так
казать, задачею свого життя, відсував я все, що можна було відсунути;
але не можна було відсунути роботи в Наук. Тов. ім. Шевченка, Записках
і ЛНВіснику, а хвиля приносила часом і инші роботи. Так, коли в 1899р.
мав відбутися в Київі археологічний з'їзд з участю також галицьких
учених, я видвигнув і поставив ребром питання про допущення рефератів
на українській мові. Було то перше гостре поставлення українського
питання на російськім грунті (воно й дало привід всім ворогам
українства в Росії вилляти потоки яду й помий на мене, як провідника в
сій справі), і треба було задокументувати, що за сими претензіями на
признання наукової української мови стоїть і дійсна наукова робота. Для
того організоване було бюро в Наук. Тов. ім. Ш., зібрано 30 наукових
рефератів, які по недопущенню української мови на з'їзді в цілости або
в резюме були видруковані в Записках (в двох спеціяльних великих томах
і в инших книжках Записок), а в тім було й власних моїх кілька більших
рефератів, окрім дрібніших комунікатів. З другого боку, богато спокою й
нервової сили забрали непорозуміння, які виникли в р. 1901 в Наук. Тов.
ім. Ш. зі сторони людей невдоволених чи то концентрацією засобів і
енергії Наук. Тов. ім. Ш. в тім науковім плані, який був переведений в
попередніх роках, чи то подражненних ріжними особистими моментами.
Атака була поведена на людей, близьких мені, яким я хотів за помічю
дрібних подміг і занять в Товаристві забезпечити можність наукової
роботи; розжалений тим, я скинувся літом 1901р. головства й инших
занять в Товаристві. Але коли показалося, що опозиція зовсім не має
охоти забратися сама до організації наукової роботи хоч би по свойому
планові і почала мене просити вернутися, а до сього також нахиляли мене
й голоси Українців з ріжних боків, вернувсь я знову до роботи в
Товаристві, постановивши не звертати по можливости уваги на виходки
опозиції; що, правда, супроти піддержки, яку давала мені переважна маса
членів, ся опозиція потім значно слабла з року на рік, зчаста
повторюючи зрештою, що против мене самого нічого не має. За всім тим
дало се багато прикрого, а певною компензатою служила мені лише
моральна опора, яку давала сім'я і кружок інтелігентних і характерних
людей, співробітників в науковій, культурній і громадській роботі, що
окружив мене і піддавав духа в роботі для культурного подвигнення
української народности.
Серед описаних клопотів написаний був
протягом 1901р. IV том Історії і розпочатий V (1902); четвертий том я
хотів видати разом з п'ятим, по укінченню його. Але 1903р. приніс ріжні
инші справи й плани. З початком того року я дістав від вільної
російської школи в Парижі запросини прочитати в ній курс з української
історії. Я прийняв радо сю пропозицію: в мені в тих роках виросло
переконання про крайню потребу популяризувати й маніфестувати
українську наукову роботу й її результати супроти умисного ігнорування,
яким, очевидно, надіялися її на смерть замовчати неприхильники
українства, та дорогою видань на инших мовах постаратися проломити
заборону наукових українських публікацій в Росії. З тою цілею вже в
1900p. і пізніше удававсь я до ріжних німецьких видавничих фірм з
пропозицією німецького видання своєї Історії, але незвичайність
предмета (порівняти аргумент Гауча!) і великі розміри праці ставали на
перешкоді — видавці відповідали відмовою. Тепер пропозиція паризької
школи відогріла сі плани і гадки, і я постановив прочитати в паризькій
школі короткий загальний курс української історії, і слідом обробити
його для видання в російській і якійсь европейській — напр.,
французькій — мові, а заразом використати сю подорож для завязання
особистих зносин для популяризації української ідеї (так я заразом
дістав запросини прочитати відчит в Берліні в товаристві російської
молодіжи і т. и.) Сі надії на популяризацію українства відчитами мало
справдилися; молодь російська інтересувалася питаннями економічними й
політичними, а українська історія й українство для неї були річами мало
цікавими; але навязані були деякі зносини в Парижі й Лондоні, уложені
умови про французьке видання малої історії й німецьке великої (щоправда
— на мій кошт). Вернувшися з подорожи в травні 1903р. (відчити в Парижі
читалися в квітні і початок травня, потім я був ще в Лондоні, Липську й
Берліні), я засів з завзяттям за оброблення російського курсу
української історії, якому дав назву "Очерка истории украинского
народа"; протягом літа він був написаний майже весь. Але сю amore*
(*Любов (іт.)), в надії великої користи для зросту української ідеї,
написану роботу стріли зараз всякі трудности — з перекладом на
французьке і з виданням російського тексту. Видавці не хотіли брати
такої непевної з цензурного і навіть нецензурного погляду книжки. Один
з дуже ліберальних видавців відмовлявся побоюванням, що схема
української історії, розходячися різко з принятою схемою руської
історії (напр., включення давньої Руси), накличе на книжку некорисий
осуд зі сторони російських наукових кругів. Нарешті по довгих
митарствах я рішив друкувати й Очерк на свій риск; літом 1904р. він був
видрукуваний і завдяки тому, що під той час зачалася "весна"
Святополка-Мирського, — був випущений і в світ, з огляду — як зазначила
резолюція цензури — на спокійний і обєктивний тон, яким був висловлений
сам на собі нецензурний зміст.
Підкинчуючи "Очерк", я в осени 1903р.
взявся до перегляду І тому Історії для нового видання (перше, друковане
лише в 600 примірниках, розійшлося вже в 1901р.), — тому що треба було
зачинати німецький переклад — з справленого тексту другого видання.
Була се тяжка робота, бо більшу половину тому переробив майже наново (в
зв'язку з ріжними доповненнями і використанням нового або в І вид. не
використаного матеріялу). Вона зайняла цілу зиму й весну 1903—4 року;
за той же час було написано кілька статей з цілею популяризації
української наукової роботи: статті для петербурського академічного
збірника, у редакції якого я допросився, що їх надруковано українською
мовою, і статті про Наук. Тов. ім. Шевченка для Журнала Мін. Нар.
Просв. і Archiv'a f?r slav. Phil.* (*Архів слов'янської філософії
(нім.)), та де-які дрібні праці.
Літо 1903 року зайняли публичні курси,
уряджені у Львові, головно в інтересах української молоді, що мала
прибути — й дійсно прибула з Росії. Тоді ж випустив я IV том Історії і
взявся до V-го. Кінець 1904p. приніс мені радісну вістку — допущення до
Росії Історії, наслідком горячого й різкого листу, написаного мною до
тодішнього міністра Святополк-Мирського. Але се допущення задавало нову
роботу; тт. II і III Історії розійшлися, треба було ладити нове
видання, яке я хотів основно переглянути. Стративши надію докінчити т.
V, я переглянув і дописав глави, що містили в собі огляд
суспільно-політичного устрою українських земель під польсько-литовським
режімом і випустив їх як першу частину тому п'ятого весною 1905р.; за
тим пішло нове видання II тому, а з кінцем року — III тому.
Тим часом хвилі визвільного руху в Росії
підіймалися все вище й вище. В Галичині з кінцем 1904p. розпочав я був
в Л.-Н. Віснику кампанію з проводирями української
національно-демократичної партії, яку підозрівано тоді в планах нового
компромісу з польськими панами ситуації. Виступив против занедбування
реальних потреб української людности, засліплювання суспільними
ефектовними фаєрверками, що закривали очі на ті потреби (притоку дала
справа будови театра і закладання приватних шкіл, але полєміка мала
загальніший підклад). Але ще частіше тепер став відкликатися на питання
дня в Росії, в листах і в статтях — в Л.-Н. В., і в російських газетах
— в "Сині Отечества" і "Киевских Откликах", по українському питанню в
Росії й польсько-українським відносинам в Галичині (більша стаття: К
польсько-украинским отношениям в Галиціи, вийшла осібно, инші вичислені
в хроніці Л.-Н. Вісника за той рік). Тодіж (літом 1905р.) приладив я
нове видання "Очерка", де розширено огляд новішої історії й сучасного
стану українства (випустив я його в квітні 1906, не чекаючи розпродажу
старого — бо бажав ним відізватися на питання дня), й статтю про
українське питання для збірника Russen ?ber Russland. Та національне і
спеціяльно українське питання не мало симпатії в російських ліберальних
кругах, і писати в чужих газетах було трудно: прийшлося стрінутися з
браком співчуття у редакцій і залишити їх. Вирисувалася крайня потреба
в російськім органі для українського питання, і сю потребу я дуже
пропагував в листах до земляків, а під осінь 1905p. вибрався на
Україну, щоб позондувати український рух і поагітувати за заложеням
органу. Побувавши в Київі, Одесі й Харкові, я набрав надії на
можливість зреалізування сього плану і збірався виїхати в сій справі до
Петербургу. Але страйки, маніфест 17 жовтня, чорно-сотенні погроми,
вкінці (псевдо) ліберальний курс і нові постанови про пресу змінили
зовсім ситуацію: на першу чергу виступило заснування українських газет,
що закладаються з початком 1906p. по ріжних містах, а брак усякого
порядку, урядовий терор і т. и. та повна непевність завтрішнього дня не
дають іще можности ніякої трівкої організації.
Тому з осінню 1905p. вернувся я до роботи
коло Історії, докінчив давно розпочату II частину V тому (випущену на
початках 1906 року) і прийнявся за том VI вилучивши туди огляд
економичного й культурного життя, яке первісне надіявся змістити в томі
п'ятім, та спішачися швидше приступити до часів і подій, від яких
рахують українську історію в звичайних поглядах на неї. Під початок
літнього курсу огляд економичного життя, розпочатий ще в 1904р. і потім
залишений, був скінчений. Разом з тим займався я організацією роботи
коло спорядження корпусу актів до історії козаччини, неминуче
потрібного супроти того, що від кінця 1880-х pp. перервалася всяка
систематична робота на сім полі. Проект такий був мною предложений в
Товаристві ім. Шевченка ще весною 1905р. (видрукований в 24 випуску
Хроніки Товариства). Молоді археографи, підховані в моїм семінарі, мали
розібрати між собою поодинокі партії в історії козаччини й зайнятися
призбиранням до них актового матеріялу в невикористаних або мало
використаних рукописних збірках Київа, Харкова, Петербурга, Москви,
Кракова, Варшави і т. и. Від літа 1905р. організовано археографичні
експедиції до Харкова, Москви, Кракова, Варшави, Петербурга, а члени їх
мали приступити слідом до оброблення й приготовання до друку тих
колєкцій.
Велика честь і утіха в тім часі стріла
мені зі сторони моїх учеників і прихильників, що з нагоди десятиліття
моєї наукової й громадської праці в Галичині пошанували мене виданням
розкішного збірника: задуманий він був в осени 1904, коли десятиліття
скінчилося, а вийшов в лютім 1906р. і на комерсі в тіснішім кружку
учеників і товаришів був мені доручений. Припало се як раз на вихід II
частини V тому і першого тому німецького видання Історії.
Львів, 1906, березень
З 1906р. діяльність Грушевського стала все
більше переноситься на Велику Україну, до Київа. З трівогою помітивши,
що новонароджена тамошня преса не досить використовує зроблене за
останню чверть століття на галицькім грунті спільними силами робітників
цілої України і замикається в тіснішім крузі місцевих інтересів, Гр.
агітував за перенесення до Київа "Літ.-Наук. Вісника" й инших видань,
відкриття в Київі відділу львівської книгарні Наук. Тов. ім. Шевченка,
переселення до Київа молодих галицьких публіцистів і дослідників, а
також старався і про відновлення і поширення своїх персональних
зв'язків з новим політичним рухом. Літом 1906р. Гр. виїхав до
Петербургу, де тоді засідала Перша Державна Дума, брав живу участь в
життю Укр. Фракції, Укр. Клуба і в редакції заснованого тоді
"Украинскаго Вестника". Статті, друковані в тих роках, 1905—6, він
випустив слідом осібною книжкою п. з. "Освобожденіе Россіи и украинскій
вопрос", і окремими відбитками. З кінцем 1906р. видання "Літ.-Наук.
Вісника" було перенесене до Київа, і в нім звичайно щокнижки появлялись
статті Гр. на тему українського життя та будили чималий інтерес. Статті
з попередніх років (1905—6) на сі теми він видав також під заг. "З
біжучої хвилі". Брав якийсь час близьку участь також в редакції щод.
часописи "Рада". З організацією Українського Наукового Товариства в
Київі (весною 1907р.) був вибраний його головою і дбав про можливо
тісний контакт обох наукових товариств, львівського і київського,
котрих був головою і редактором, або співредактором видань. Тогож
(1907) року, на бажання петербурського добродійного товариства написав
популярну історію України "Про старі часи на України", яка з того часу
багато разів передруковувалась і перекладалась на инші мови.
Захопившися в тих роках українським і світовим мистецтвом, став
підготовляти видання ілюстрованої історії України — котре випустив
потім, 1911р., і воно мало великий успіх: протягом півроку розійшлося
перше видання в 6 тис. примірників, і було повторене слідом, ще з
більшою скількістю ілюстраційного матеріялу. Паралєльно готовив книгу з
історії европейської культури, в формі подорожніх заміток (друкувалися
в Літ.-Наук. Віснику під заголовком "По світу"), задумуючи так само
багато ілюструвати її — але сей план розбила війна. Вернувся також до
белєтристичних інтересів своєї молодости, друкуючи в Літ.-Наук. Віснику
під ініціялами М. З. короткі начерки й оповідання, котрі пізніш, в
1918р., зібрав у двох серіях "Sub Divo" і "З старих карток".
Серед сих ріжноридних інтересів і занять і
частих переїздів і подорожей головне наукове діло "Історія
України-Руси" посувалось в дещо помалішім темпі.
В 1907p. вийшов том шестий — присвячений
економичному й культурному життю; 1909p. том семий — з історією
козаччини до р. 1625; перша частина VIII тому (pp. 1625 — 1638) —
тільки 1913. Сі останні томи вимагали інтензивної архивальної роботи;
крім того багато часу було віддано перерібці для нового видання т. IV
(1907) і т. І (третє видання 1913р.), а також перекладам. Помічаючи, що
його українське видання не поширюється в наукових кругах російських і
всіх тих, що звикли черпати свої відомості тільки з російських видань,
Гр. почав видавати в перекладі поодинокі частини "Історії України".
1910 випустив п. з. "Кіивская Русь" частину першу І тому, далі, в pp.
1913 — 14 два томи "Исторія Украинскаго Казачества" (переклади з VII і
VIII тому, до р. 1623); редакція сих перекладів забирала багато часу.
Випустив в сих роках також два перероблені і доповнені видання "Очерка
історіи Украинскаго Народа" (1911 і 1913). Далі займався також
популяризацією ("Про батька козацького Богдана Хмельницького" в вид.
"Лану", в р. 19), а в pp. 1911 — 12 з гуртком молодших популяризаторів
(Ю. Сірий, Г. Терниченко й ин.) видавав тижневик для селян "Село"*
(*"Село" — українська щотижнева ілюстрована газета. Видавалася в Києві
з вересня 1909р. по лютий 1911р. На базі "Села" з березня почала
виходити газета "Засів" (1911 — 1912 рр.)). Свої статті, друковані там
1912р., випустив окремою книжкою п. з. "Про українську мову й укр.
школу", яка була арештована цензурою, але випущена постановою Київ.
Судової Палати. Випустив тогож року розкішно видану і багато
ілюстровану старим українським графічним матеріялом, популярну
перерібку відповідних розділів своєї історії п. з.
"Культурно-національний рух на Україні XVI і XVII вв.", що мав чималий
успіх, завдяки також композиціям В. Г. Кричевського, що брав діяльну
участь в ілюстрації сих видань.
Одночасно не переставав займатися
галицькими справами, різко виступаючи против опортуністичного курсу
нац.-демократів. Статті на сю тему випустив весною 1911р. під
заголовком "Наша Політика", яка викликала доволі сильне вражіння, але
була прийнята за виразний casus belli* (*привід для війни (лат.))
провідниками нац.-демократів, які всевладно правили львівською укр.
громадою. Доходячи в тім часі нової угоди з польськими кругами, вони
рішили за всяку ціну зробити Гр-го "нешкідливим" і дали йому битву на
грунті "Наук. Тов. ім. Шевченка". На загальні збори весною 1913р. була
випущена анонімна брошюрка, наповнена фантастичними цифрами і
вимислами, і зібрано всіх, хто стояв під керуванням тих н.-дем.
провідників. Гр-го обрано головою, але всіх його співробітників з
попередніх років провалено. Гр. прийняв вибір на кілька місяців, щоб
докінчити де-які розпочаті видання, і в осени зрікся головства і
редакторства, скінчивши на 116 т. "Записок". З огляду на такі прикрі
відносини, постановив зріктися також катедри в університеті, коли
скінчиться 20 літ служби: 1 вересня 1914 року, се дасть йому право на
зменшену пенсію, і змогу вповні перенести свою роботу до Київа. В
зв'язку з сим запроєктував Київському Науковому Товариству використати
юбілейний — 1914 рік (століття народин Шевченка) для поширення своєї
наукової організації. Тому, що новий виділ Н. Тов. ім. Шевченка рішив
свої "Записки" з наук. часописи, якою вів Гр., перетворити на збірку
самих тільки розвідок (скасувавши відділи хроніки і бібліографії), Гр.
запроєктував Київському товариству приступити до видання наукового
трьох-місячника українознавства п. з. "Україна" і взяв на себе редакцію
(відповідальним редактором згодився стати К. П. Михальчук, технічну
редакцію взяв Д. І. Дорошенко). Також рішено було приступити до
видавання матеріялів археографічних і етнографічних. Пок. Семиренко, що
рікрічно підтримував видання Товариства грішми, згодився збільшити на
се свою підмогу.
Але тут прийшла війна і поруйнувала всі
плани. Вона застала Гр-го на літнім спочинку в Карпатах, відти, не
моючи змоги ні виїхати до Київа ні вернутись до Львова, він виїхав із
сім'єю до Відня; виїхавши потім до Італії, списався з київською ріднею
і знайомими, і рішив через Румунію виїхати до Київа. Але вже з початком
війни був виданий секретний наказ: коли-б приїхав, обшукати і без
огляду на результати трусу вислати на Сибір. Коли в середині листопаду
Гр. приїхав з сім'єю до Київа, Гр. арештовано, помешкання ошукано, а
потім, в грудні дано наказу обшукати також і помешкання у Львові — що
був тоді в російській окупації. Хоч сі труси не дали ніяких обтяжуючих
вислідів, в лютім 1915р. Гр. призначили на висилку етапом на Сибір, але
петербурським знайомим, як іронізувало "Н. Время" в останні хвилі
вдалось "вставити букву М": замість до Сибіри призначено на висилку до
Симбірська і під охороною городового вивезено і віддано симбірській
поліції, а слідом виїхала туди-ж його родина. В Симбірську Гр. прожив
до осени того р., — за проханням російської академії восени його
переведено до Казани, як міста більш придатного до університетських
занять, а рік пізніше до Москви, все під "явний нагляд поліції", що
позбавляли його права педагогічної і ріжної иншої діяльности. В
Симбірську і Казани Гр. взявся до оброблення популярного курсу
всесвітньої історії, в двох ціклях узшому (популярнішому) і ширшому
(більш науковому). З переводом до Москви мав змогу взятись до
продовження своєї "Історії України", яку війна перервала на описі
Зборівської битви. Оброблену частину, 1638 — 1648, випустив, живучи в
Казани, як II частину VIII тому в р. 1916, в Москві докінчив історію
війни 1649р. і довівши огляд до весни 1650 року видрукував в Москві, як
третю частину VIII тому (видання се було закінчено вже по виїзді Гр-го
з Москви і властиво не вийшло в світ, і потім Гр. передрукував, його в
Видні в 1922р., з одинокого примірника, одержаного з Москви з оказією).
Почав друк також своєї "Всесвітньої Історії", котрої І ч. вийшла в
Петербурзі в р. 1916. В Москві брав участь в редакції "Українской
Жизни" й тижневика "Промінь", займався організацією україн. видавничої
спілки і наукового товариства.
Революція визволила Гр-го з сього заслання
і перервала сі заняття. Вибраний головою Української Центральної Ради
при її організації й викликаний її телєграмами до Київа, Гр. приїхав у
березні, потерпівши в дорозі нещастя: вагон, в котрім він їхав, згорів
в дорозі, і в нім значна частина рукописей і книг. Ще більше подібне
нещастя спіткало його рік пізніш, коли фамільний дім Гр-х був спалений
підчас обстрілу Київа, і в нім згоріли всі рукописи, цінні колєкції
укр. мистецтва і бібліотека.
Чотирнадцять місяців існування Укр.
Центральної Ради (березень 1917 — квітень 1918), котрого Гр. був весь
час головою, наповнили його час перед усім політичною роботою, але
поруч того він писав і на біжучі політичні питання, друкуючи статті
(спочатку в час. "Нова Рада", потім в "Народній Волі") й окремі брошюри
("Хто такі Українці і чого вони хотять", "Звідки пішло українство",
"Вільна Україна", "Якої ми хочемо автономії і федерації", "Українська
Центральна Рада й її універсал"). Друкував також популярно-наукові річи
(Всесвітня Історія, кн. 2 і 3, "Переяславська умова України з
Москвою"), та передруковував свої давніші писання новими виданнями.
Робив се не тільки з огляду на вимоги моменту, але і для заробітку, бо
стратив всі инші джерела своїх прибутків і жив виключно літературним
заробітком, бо праця в Ц. Раді ніякого доходу не давала.
Після гетьманського перевороту Гр. жив у
Київі інкогніто, зчаста міняючи місце прожитку і шукаючи спочинку від
тяжких переживань в літературно-науковій праці. Виготовив за сей час
частини 4, 5 і 6 "Всесвітньої Історії", і в ширшій серії книги:
"Старинна Історія. Античний світ", "Середні віки Европи". З упадком
гетьманщини брав участь в засіданнях Наук. товариства, де тоді
дебатувалось питання про реорганізацію академії, був вибраний також
членом Трудового конгресу. З початком лютого 1919р. виїхав до Камінця,
де редактував якийсь час газету "Голос Поділля" і займався роботою над
укр. підручниками (Історія України для трудової школи). З кінцем
березня через Галичину виїхав за кордон, в делегації від партії укр.
соц. революц. на конференцію II Інтернаціоналу, і взяв участь в
люцернській конференції (докладне звідомлення про сю делегатську
діяльність надр. в "Борітеся поборете" ч. 3). В осени того ж 1919р.
виступив з проєктом організації "Українського Соціологічного Інституту"
і одержавши деякі кошти для цього занявся цією організацією. Жив у
Празі, Берліні, Відні, Женеві, Парижі; брав участь в організації
часописи Europe Orientale* (*"Східна Європа" (фр.)), "Борітеся
поборете", "Наш Стяг", друкував в них багато статтей і окремі брошури.
В 1921p. виступив з делегацією с-рів в II Інтернаціоналу, 1922p. зложив
і делегацький мандат, з огляду на принціпіяльні розходження, і віддався
виключно науковій роботі в "Укр. Соц. Інституті". Видав в сім часі
книги: Abrege de l’Histoire d’Ukraїne, Antologie de litterature
ukraїnienne* (*"Коротка історія України", "Антологія української
літератури" (фр.)) (спільно з донькою своєю К. Грушевською), "Початки
Громадянства (Генетична Соціологія)", "Початки соціялістичного руху на
Україні й женевський соц. гурток" (сюспільно зі співробітниками), "З
історії релігійної думки на Україні". З 1922р., оселившися в Бадені,
під Віднем, занявся виключно "Історією української літератури" —
написав чотири томи, з котрих тоді-ж видав три перші у Львові,
четвертий докінчив і видав уже на Україні, в 1925р. Вибраний з кінцем
1923 року членом Української Академії й, одержавши дозвіл на поворот, в
березні 1924 вернувся на Радянську Україну, до Київа, сподіваючись
повести інтенсивну наукову роботу в нових умовах на безпосередню
користь українських робітничо-селянських мас та соціялістичного
будівництва України. Двохрічне перебування на Радянській Україні вповні
доказало можливість продуктивної наукової праці в сих умовах.
(Із книги: “Михайло Грушевський” — Київ: “Бібліотека українця”, 1998. — С. 26 — 57.)
За життя Михайла Грушевського в Радянській
Україні, 1928 року, уся його художня проза і його драматичні два твори
були зібрані докупи в книжці “Під зорями”, яку критика відзначила як
дуже визначне явище.
Помер М. Грушевський 1934 року.
|
|
|
|
|
|
 |
 |
|
 |
|
