|
|
 |
 |
 |
|
А
Р
Х
И
В
|
|
|
Життя і творчий шлях Івана Карпенко-Карого
|
|
|
|
|
| кем добавлено: twistfire |
| жанр/группа/категория: украинская литература |
Ключевые слова и краткое описание: реферат по укр. лит. тема: Життя і творчий шлях Івана Карпенко-Карого
|
|
Содержимое (полное описание):
Матеріал надано ukrlib
Реферат на тему:
Життя і творчий шлях
Івана Карпенко-Карого
(1845 — 1907)
Народився Іван Карпович Тобілевич 29 вересня 1845р. в с. Арсенівка
поблизу Єлисаветграда; батько його походив із старовинного зубожілого
дворянського роду й працював прикажчиком поміщицького маєтку, а мати
була простою селянкою. Освіту, до якої так тягнувся хлопець, довелося
через матеріальну скруту обмежити чотирикласним училищем і з
чотирнадцяти років заробляти на прожиття. Майже два десятиліття забрала
в І. Тобілевича служба в різних канцеляріях — від писарчука до
секретаря міського поліцейського управління.
Перебуваючи в Єлисаветграді (1865 — 1884),
Тобілевич знайомиться з творами Руссо, Дідро, Вольтера, Герцена, з
економічними трактатами Бокля, Мілля, разом із своїм другом М.
Кропивницьким читає західноєвропейських письменників, філософів,
соціологів. Переведений трохи більш як на рік до Херсона, він
познайомився з колишнім учасником Кирило-Мефодіївського товариства і
товаришем Т. Шевченка Д. П. Пильчиковим, під впливом якого прочитав
“багато корисних книжок з історії народів, з класичної літератури,
серед якої Шекспір і Островський зайняли перше місце”.
1863р. у Бобринці на Єлисаветградщині
утворився драматичний гурток, одним з найактивніших учасників якого був
І. Тобілевич. Він грав різні ролі у п'єсах Котляревського,
Квітки-Основ'яненка, Кухаренка, Гоголя, Островського. В
єлисаветградському гуртку Тобілевич був і керівником, і режисером, і
актором, беручи участь у створенні вистав за п'єсами Островського,
Гоголя, Грибоєдова, Мольера, Шіллера.
Демократичні переконання Тобілевича
закономірно привели його до участі в організації (разом з П. І.
Михалевичем) таємного гуртка, на засіданнях якого вивчали праці М.
Чернишевського, Ф. Лассаля, Д. Мілля, К. Маркса та Ф. Енгельса. З метою
популяризації революційно-демократичної та народницької літератури у
гуртку планувалось перекласти українською мовою ряд творів російської
белетристики — Г. Успенського, Ф. Решетникова, Ф. Нефедова, М. Наумова,
О. Левітова, М. Златовратського та ін., підготувати загальний нарис
політичної економії за М. Чернишевським. У цій роботі найактивнішу
участь брав Тобілевич.
До першого етапу літературної творчості
Тобілевича належить оповідання “Новобранець” (написане 1881р.,
опубліковане1889р. під псевдонімом Гнат Карий). У ньому йдеться про
тяжку долю селянської родини, яка з величезними зусиллями вибивається
із злиднів і, здається, могла б уже зрештою досягнути якогось
добробуту, коли б не втручання державної машини.
Наскільки щільно в житті Тобілевича
поєднувалась творча й громадсько-політична діяльність, свідчить той
факт, що й оповідання “Новобранець”, і першу свою драму “Бурлака”
(“Чабан”, 1883) він подавав на обговорення нелегального гуртка.
Завершувати “Бурлаку”, як і “Хто винен?” (“Безталанна”), драматургові
довелось уже в Новочеркаську, куди його було вислано у травні 1884р. за
участь у діяльності гуртка та за допомогу політичним “злочинцям”. Щоб
заробити на прожиття, піднаглядний Тобілевич працював підручним коваля,
а згодом відкрив палітурну майстерню.
У 1886р. в Херсоні було видано перший
“Збірник драматичних творів” І. Карпенка-Карого, до якого увійшли драми
“Бондарівна” і “Хто винен?” та комедія “Розумний і дурень”, а в 1887р.
опубліковано “Наймичку”. Але їх майже не купували, бо публіка не була
привчена читати п'єси.
П'єси, створені Карпенком-Карим протягом
майже п'ятнадцяти років, відбивають еволюцію явища, яке видозмінювалось
буквально на очах драматурга — “глитайства”. Його персонажам —
Михайлові Михайловичу (“Бурлака”), Окуню (“Розумний і дурень”, 1885),
Цокулю (“Наймичка”, 1885), Калитці (“Сто тисяч”, 1890), Пузиреві
(“Хазяїн”, 1900) — притаманне не просто збільшення економічних
масштабів їх діяльності, їх здирства, воно ще яскравіше виявляє їх
людську дрібність, а то й нікчемність, духовну порожнечу. Дещо осторонь
їх стоїть Мартин Боруля, який домагається дворянського звання.
Сатиричне зерно комедії “Мартин Боруля” (1886) пов'язане вже не із
засобами збагачення чи привласнення того, що належить іншим, а з
прагненням сільської буржуазії до політично-правової рівності з
дворянством.
Дві останні гіркі комедії — “Суєта” (1903)
і “Житейське море” (1904; визначена автором як “протяг”, тобто
продовження, “Суєти”) — драматург назвав “сценами”, наче визнаючи
приналежність їх до європейської нової драми. Так, у “Суєті” відсутній
головний герой, і п'єса являє ряд сцен, покликаних характеризувати
спосіб життя й мислення заможного селянина та його дорослих дітей, які
представляють різні соціальні шари суспільства (хлібороб, учитель,
дрібні службовці).
Навесні 1887р. І. Карпенкові-Карому було
дозволено повернутися на Україну, але ще до кінця 1888р. він перебував
на хуторі “Надія” (тепер заповідник у Кіровоградській області) під
гласним наглядом поліції (негласний нагляд було знято з нього 12
березня 1903р.). Діставши громадянські права, Карпенко-Карий приєднався
до нової театральної трупи, створеної його братом П. Саксаганським, у
якій до кінця життя працював активно й напружено як артист, режисер,
драматург. У 1897р. він складає “Записку до з'їзду сценічних діячів”,
де з болем пише про безправне становище українського театру, про
цензурні та інші урядові утиски.
Написане Карпенком-Карим протягом 90-х рр.
на сучасну тематику виявляє прагнення дати народові “пьесы серьезные,
моральные, нравоисправительные, исторические”. З повчальною метою
створена побутова комедія “Судженої конем не об'їдеш” (переробка з
Еркмана-Шатріана, 1892), в соціально-побутовій драмі “Батькова казка”
(1892) також очевидна моралізаторська тенденція, підкреслена другою її
назвою — “Гріх і покаяння”. Певним дидактизмом позначена драма “Понад
Дніпром” (1897).
На матеріалі історичного минулого,
осмислення якого, за переконанням І. Карпенка-Карого, покликане
збагатити українську драматургію, написано п'єси “Бондарівна” (1884),
“Паливода XVIII століття” (1893; підготовчим етапом було створення у
1884р. п'єси “З Івана пан, а з пана Іван”), “Чумаки” (1897), “Лиха
іскра поле спалить і сама щезне” (1896), “Сава Чалий” (1899), “Гандзя”
(1902).
Твори Карпенка-Карого “Лиха іскра поле
спалить і сама щезне” (1896) та “Гандзя” (1902) були спробами на
фольклорному матеріалі, присвяченому давньому минулому, вийти до
філософських узагальнень про долю України й подати їх у цікавій
сценічній формі.
Трагедії Карпенка-Карого “Сава Чалий”, так
само створеній на основі народної історичної пісні, притаманні глибокий
психологізм, точна й переконлива вмотивованість дій та вчинків героїв. І. Карпенко-Карий помер після тяжкої
хвороби 15 вересня 1907р. у Берліні, куди їздив на лікування; поховано
його на хуторі “Надія”.
Драматургія І. Карпенка-Карого своєрідно
підсумувала майже столітній розвиток української драматургії, піднявши
її на новий рівень. Вражаючи тематичним і жанровим багатством, вона у
своїй цілісності являє собою різноманітну картину життя України
протягом століть. В художній розробці історичного чи фольклорного
матеріалу далекого минулого досить відчутним є зв'язок з тогочасними
життєвими проблемами Твори Карпенка-Карого багатьма своїми елементами
входять в ідейно-естетичний контекст нової європейської драми.
|
|
|
|
|
|
 |
 |
|
 |
|
