|
|
 |
 |
 |
|
А
Р
Х
И
В
|
|
|
Життя і творчий шлях Миколи Івановича Костомарова
|
|
|
|
|
| кем добавлено: twistfire |
| жанр/группа/категория: украинская литература |
Ключевые слова и краткое описание: реферат по укр. лит. тема: Життя і творчий шлях Миколи Івановича Костомарова
|
|
Содержимое (полное описание):
Матеріал надано ukrlib
Реферат на тему:
Життя і творчий шлях
Миколи Івановича Костомарова
(1817 — 1885)
Костомаров Микола Іванович [псевдоніми і криптоніми — Ієремія
Галка, Иван Богучаров, Николай Н., Равви, Н. К., Н. К-ва та ін.] —
український і російський історик, громадсько-політичний і культурний
діяч, письменник, публіцист, критик, етнограф і фольклорист,
член-кореспондент Петербурзької АН з 1876р.
Народився 4(16) травня 1817р. в слободі
Юрасовці, тепер Ольховатського р-ну Вороніжської області в сім'ї
російського поміщика, мати — українка з кріпаків.
Закінчив 1837р. історико-філологічний ф-т
Харківського університету. Під впливом українських фольклорних
збірників захопився збиранням та вивченням народної поезії, 1844р.
захистив магістерську дисертацію «Об историческом значении русской
народной поэзии». По закінченні університету деякий час служив юнкером
в уланському полку, потім викладав історію в гімназіях Харкова,
Рівного, Києва, зокрема 1845р. — ст. учитель Першої київської гімназії,
з 1846р. — ад'юнкт-професор кафедри російської історії Київського
університету.
У 1845 — 46 рр. разом з М. Гулаком і В.
Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство, де брав активну
участь у складанні програмних документів — «Книг буття українського
народу», «Статуту Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія»,
відозв «До братів-українців», «До братів-росіян», «До братів-поляків»;
автор записки про об'єднання слов'янських народів.
Весною 1847р. Костомарова арештовано.
Після річного ув'язнення в казематі «Третього відділу», а потім у
Петропавловській фортеці його вислано до Саратова. Тут він служив (1848
— 1857) у Статистичному комітеті; у 1848 — 1850 рр. був перекладачем
при губернському управлінні, редактором неофіційної частини
«Саратовских губернских ведомостей», близько зійшовся з
М. Чернишевським, О Пипіним, Д. Мордовцем. 1856р. Костомарова
амністовано.
З 1858р. жив у Петербурзі. В 1859 — 1862
рр. — екстраординарний професор кафедри російської історії
Петербурзького університету. Влаштовував літературні «вівторки», куди
сходилися земляки-українці (П. Куліш, О. Стороженко, В Горленко та
ін.). Підтримував тісні зв'язки з М. Добролюбовим, В. Стасовим, М.
Ге, О. Бодянським; співробітничав у журналах «Современник», «Вестник
Европы» (один із його засновників), «Отечественные записки», «Русское
слово», «Русская старина», «Киевская старина» та ін. Виступив із
статтєю «Україна» у журналі «Колокол». Брав діяльну участь у створенні
журналу «Основа», у виробленні його національно-культурної програми. На
початку 1862р. залишає працю в університеті і зосереджується на
науковій роботі.
Був членом-редактором Київської
археографічної комісії; за його редакцією у 1863 — 1884 рр. видано
12 томів «Актов Южной и Западной России» з історії України і Білорусії
14—17 ст. Показуючи близькість історичної долі і культурного життя
українського та російського народів у ст. «Две русские народности»
(1861), Костомаров розрізняв визначальні риси національного характеру
українців та росіян. Автор праць з історії: «Начало Руси» (1860),
«Мысли о федеративном начале в древней Руси» (1861), «Севернорусские
народоправства во времена удельно-вечевого уклада» (1864), «Вече и
вечевое устройство в древней Руси» (1864) та ін. Написав «Русскую
историю в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» (т. 1—7, 1873 — 88).
Праці з історії України присвячені здебільшого періодові 15—17 ст.:
«Иван Свирговский, украинский гетман XVI века» (1855), «Богдан
Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России» (1857), «Черты народной
южнорусской истории» (1861), «Южная Русь в конце XVII века» (1867),
«Руина» (1879 — 80), «Мазепа» (1882) та ін. Наукові дослідження
Костомарова здобули широке визнання, його обрано почесним членом
Югослов'янської академії наук і мистецтв, сербського вченого товариства
«Друшество» й ін. Історичні праці вченого відзначаються образністю
викладу.
В історію української літератури
Костомаров увійшов як письменник-романтик: віршові збірки «Украинские
баллады» (1839), «Вітка» (1840), історичні п'єси.
Поезія Костомарова характеризується
широкою проблематикою і розмаїттям жанрових форм: вірші-балади, в
основу яких покладено народні вірування, легенди та історичні перекази
(«Стежки», «Посланець», «Мана», «Брат з сестрою», «Ластівка», «Явор,
тополя й береза» та ін.); ремінісценції на історичні теми (вірші
«Згадка», «Могила» та ін.), вірші-пісні романсового характеру,
стилізації народної ліричної пісні («Стежки», «Поцілунок», «Рожа»,
«Горлиця», «Голубка», «Нічна розмова», «Вулиця», «Зозуля»),
особистісно-психологічна лірика з її наріканням на життя, тугою за
недосяжним щастям, молодістю («Туга», «Дівчина», «Сон», «Ой ішов
козак...», «Зірка», «Зорі» та ін.).
Громадянська лірика Костомарова пройнята
мотивами боротьби з тиранією, поетизацією козацької слави України
(«Давнина», «Діти слави, діти слави!», «На добраніч»). Твори на
історичні теми нерідко у формі алюзій спроектовані на проблеми
сучасності («Юпитер светлый плывет по зеленым водам киммерийским»,
«Співець Митуса» та ін.).
Костомаров одним з перших в українській
поезії запровадив гекзаметр (вірш «Эллада») та елегійний дистих (вірш
«Нічна розмова»), п'ятистопний ямб. Особливостями його вірша є
багатство ритміки, відсутність регулярної строфіки, чергування
коломийкового вірша з говірним віршем. Для громадянської лірики
характерні ораторсько-публіцистичні інтонації, риторичні засоби.
Костомаров — автор історичних трагедій
«Сава Чалий» (1838) і «Переяславська ніч» (1841), які відзначаються
новизною проблематики. Романтичні драми «Кремуций Корд» (1849), «Эллины
Тавриды» (1883), «Украинские сцены из 1649 года» (незакін.) позначені
тираноборчими мотивами.
Костомаров відомий як прозаїк: повість
«Сорок лет» (1840, переробл., доп. й видана 1902р. Л. Толстим),
«Казка про дівку-семилітку» (1840; опубл. 1860), літературні казки
«Торба» й «Лови» (обидві — 1843), повість з часів повстання С. Разіна
«Сын» (1865), історична хроніка з часів Івана Грозного «Кудеяр» (1875),
повісті «Холуй» (1878), «Черниговка» (1881) — з українського життя
17—18 ст. По смерті Костомарова 1886р. вийшла в Петербурзі збірка
його прозових творів «Рассказы И. Богучарова (Николая
Костомарова)».
М. І. Костомаров переклав частину
«Краледворського рукопису», окремі твори Дж. Байрона, В. Шекспіра
(пісня Дездемони з трагедії «Отелло»), з чеської («Ягода», «Рожа») і
польської («Панич і дівчина») народної поезії.
Костомаров — один з перших українських
літературних критиків. З його історичних і суспільних поглядів випливає
розуміння народної поезії як втілення національного духу, а також
індивідуальної творчості як продовження фольклорного процесу на новому
рівні (ст. «Об историческом значении русской народной поэзии», 1843;
рецензія на «Кобзар» Т. Шевченка, 1860). З діяльністю Костомарова
пов'язана поява в Україні культурно-історичної школи у
літературознавстві. Ст. «Обзор сочинений, писанных на малороссийском
языке» (1843) є по суті першою професійною критичною працею в
українському літературознавстві. Костомаров приділяв увагу проблемі
самобутності української літератури, її народності, з'ясуванню
ідейно-естетичних функцій комічного в літературі — на прикладі
творчості І. Котляревського і М. Гоголя («Обзор сочинений, писанных на
малороссийском языке»; рецензія на російський переклад «Народних
оповідань» Марка Вовчка, 1859; «Воспоминание о двух малярах», 1861;
«Слово о Сковороде по поводу рецензии на его сочинения в „Русском
слове”», 1861; «Малороссийская литература», 1871, та ін.).
Костомаров знав Т. Шевченка з 1846р. У
рецензії на «Кобзар» (1860), «Воспоминании о двух малярах» (1861),
книзі «Поэзия славян. Сборник лучших поэтических произведений
славянских народов в переводах русских писателей» (1871) та в
«Споминках про Шевченка» в празькому виданні «Кобзаря» (т. 2, 1876)
оцінював творчість Т. Шевченка як всенародний скарб.
У численних публіцистичних статтях («Ответ
на выходки газеты „Czas” и журнала „Revue Contemporaine”»; «Правда
полякам о Руси: по поводу статьи в „Revue Contemporaine”», «Правда
москвичам о Руси», усі — 1861; «Мысли южно-русса», 1862; «О
преподавании на народном языке в Южной Руси», 1863, та ін.),
спрямованих проти реакційної політики російських і польських
шовіністичних кіл, Костомаров відстоював історичне право української
мови на самобутній розвиток. Але у період заборони українського
друкованого слова в 70 — 80-і pp. та звинувачень Костомарова в
«українофільстві» й «сепаратизмі» він приєднується до слов'янофільської
концепції «літератури для домашнього вжитку». Цим він «можливо
спрощував і звужував українську проблему, — писав М. Грушевський,
— стараючись пропхнути її через урядове вухо» (Науково-публіцистичні і
політичні писання Костомарова. К., 1928, с. XVIII).
Помер Микола Костомаров 7(19) квітня 1885 року в Петербурзі.
150-річчя від дня народження М. І. Костомарова за рішенням ЮНЕСКО широко відзначено у всьому світі.
|
|
|
|
|
|
 |
 |
|
 |
|
