|
|
 |
 |
 |
|
А
Р
Х
И
В
|
|
|
Життя та творчість Євгена Маланюка
|
|
|
|
|
| кем добавлено: twistfire |
| жанр/группа/категория: украинская литература |
Ключевые слова и краткое описание: реферат по укр. лит. тема: Життя та творчість Євгена Маланюка
|
|
Содержимое (полное описание):
Матеріал надано ukrlib
ЄВГЕН МАЛАНЮК
(1897—1968)
Євген Филимонович Маланюк
народився 20 січня 1897р. в Ново-Архангельську на Херсонщині в родині
українських інтелігентів. Спочатку він навчався в реальній школі в
Єлисаветграді, а потім — у Петербурзькому політехнічному інституті.
У1914 р. юнак подав документи до Київської військової школи, яку
закінчив, отримавши звання офіцера, і став начальником кулеметної
команди 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному
фронті.
1917 р. він перейшов у
розпорядження полковника Мішковського, котрий під час встановлення
гетьманської влади в Україні став керівником оперативного відділу
Генерального штабу (побачене в цей час потім відбивалось і на творчості
Є. Маланюка).
У 1920р. разом з Армією УНР
(Української Народної Республіки) Є. Маланюк емігрував, спочатку жив у
Каліші в таборі для інтернованих українських частин. У 1922 р. він
разом з Ю. Дараганом заснував журнал «Веселка». Наступного року він
закінчив Подєбрадську академію в Чехо-Словаччині, отримав диплом
інженера, працював за фахом у Польщі. У 1925р. у Подєбрадах вийшла
поетична збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», у 1926р. у Гамбурзі
вийшла книжка «Гербарій». 1929р. — Є. Маланюк очолив у Варшаві
літературне угруповання «Танк».
Протягом" 1930—1939 pp. у
Парижі та Львові виходили збірки «Земля й залізо», «Земна мадонна»г
«Перстень Полікрата».
У 1945р. Є. Маланюк опинився в
Західній Німеччині, увійшов до складу МУРу (Мистецький український
рух), 1949 р. — переїхав до США.
У 1951 —1966 pp. вийшли його
твори: збірки «Влада» (Філадельфія, 1951); «Поезії в одному томі»
(Нью-Йорк, 1954); «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959); «Серпень»
(Нью-Йорк, 1964); поема «П'ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953), два томи
есеїстики: «Книги спостережень» (Торонто, 1962. Т. 1; Торонто, 1966. Т. 2).
У 1958 р. Є. Маланюк став почесним головою об'єднання українських письменників «Слово».
16 лютого 1968 р. письменник помер у передмісті Нью-Йорка.
Найголовнішою ідеєю, ідо
проймала і поезію, і есеїстику Є. Маланюка, була щея української
державності. Усією своєю творчістю поет прагнув дати відповідь на
запитання: що являє собою українська культура, яке місце вона посідає
серед інших культур, що є причинами тогочасного занепаду країни, як
відродити українську державність. У розв'язанні цих проблем важливу
роль Є. Маланюк відводив ролі поета, бо вважав, що поет — це своєрідна
ланка між Богом і землею, людьми:
Як в нації вождів нема, Тоді вожді її поети.
(Посланіє)
У збірці «Стилет і стилос» він
спробував розв'язати давню, якщо не сказати одвічну, проблематику
світової літератури: що має бути найголовнішим у художній творчості —
краса чи служіння інтересам суспільства. У вірші «Стилет чи стилос?» Є.
Маланюк вдається до символічного осмислення проблеми: стилос — так
називалась паличка для писання на вощаній дощечці, а стилет — це
невеликий кинджал з тонким тригранним клинком. Автор усвідомлює
неможливість однобокого розв'язання цієї проблеми:
Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко v Вагаються трагічні терези.
Не кинувши углиб надійний якор, Пливу й пливу повз берега краси.
хоча й схиляється на користь
стилосу. Але він усвідомлює, що реалії українського життя такі, що
митець мусить виховувати свою націю, мусить боротись за свою державу,
проте не забувати, що насамперед він все-таки митець і не може не
помічати краси.
Є. Маланюк з болем
усвідомлював, що Україні бракує українців, натомість багато «малоросів»
і «хахлів»— ось найважливіший історичний урок. І саме поезія, як це
засвідчила поява Тараса Шевченка, здатна була не лише збудити націю, а
й підготувати їїдо грядущих випробувань. Поетична творчість Є. Маланю:
ка творила в слові все те, що
було відсутнім у реальності, яка його оточувала. Частсгпоет вдавався до
історії, прагнучи осмислити минуле, сучасне й зазирнути в майбутнє.
Наприклад, у вірші «Знаю — медом сонця, ой Ладо» він змальовує Україну
в образі Еллади — однієї з найміцніших країн минулого, колиски
європейської цивілізації, захоплюючись і милуючись її красою та
величчю, а в циклі «Псальми степу» поет звинувачує Україну в надмірній
покірності та безвільності:
Тебе б конем татарським гнати,
І — тільки просвистить аркан — Покірливо підеш сама Ти З лукавим
усміхом у бран.
Не забуває автор дорікнути й
собі за відсутність справжньої синівської любові до матері-землі. Він
усвідомлює, що не може називатись по-справжньому люблячим сином —
скоріше варваром, дикуном:
Тепер, коли кругом руїни й вітер,
Я припадаю знов до Твоїх ніг,—
Прости, прости,— молю, невтішний митар.
Прости, що я — останній печеніг.
Прости, що я не син, не син Тобі ще,
Бо й Ти — не мати, бранко степова!
З Твоїх степів летять птахи зловіщі,
А я творю зневажливі слова.
Отже, образ «Степової Еллади» —
України пронизаний жіночим началом, персоніфікується в ряді жіночих
образів-символів, протилежних один одному: Земна Мадонна й Антимарія,
кохана й розпусниця, свята й відьма. Почуття любові змінюється почуттям
ненависті, слова слави — словами прокляття. Поет вірить, що вогонь
війни може очистити, збудити Україну, а якщо ні, то прирече її на
загибель разом з ворогами:
Усім огнем твоєї тьми. Всім
пеклом зради й самозгуби Ти переможця обійми, Вцілуй свою отруту в
губи!
(Антимарія)
Проте справжня війна виявилась
значно жахливішою за поетичні уявлення. Все частіше поет почав
порівнювати свого ліричного героя з образом Одіссея, який повертається
на батьківщину, для якого важливіша вже не сама війна, а дорога
повернення. Це не свідчить про злам у шкалі етичних цінностей поета,
скоріше —- це зміщення акцентів у мотивах, що постійно були присутні в
його творах, бо друга книга поета «Гербарій» містила вже переважно
інтимну, особистісну лірику. Цю зміну не слід пояснювати відмовою Є.
Маланюка від державницької ідеї — лише як переоцінку засобів її
осягнення, перевтілення суворого пророка та «імператора строф» в особу
— теж царського роду, але до часу невпізнанну і загублену серед
чужинного люду — Одіссея, котрий затято відшукує дорогу до свого дому й
родини. Прокляття, що вряди-годи проривається з його вуст, стосується
вже не степової Еллади, а літератури, яка не виправдала його сподівань:
Будь проклята, літературо. Що
виссала із серця кров! Це — через тебе — не буйтуром, Не блискавицею —
мертвим муром Закам'янів і спить Дніпро. Будь проклята, співуча мово
Сльозавих і слизьких пісень, Бо кожен чин пожерло слово, Бо зміст заїла
передмова І в ніч лягає кожен день.
(Будь проклята, літературо...)
Відчувається, яким болем розчарування, туги, втрачених надій та ілюзій сповнені ці рядки.
Усе своє життя в еміграції
Маланюк пильно стежив за подіями на окупованій батьківщині, зокрема за
процесом своєрідного літературного відродження 1920-х pp. і його
розгрому в 1930-х pp. та наступними подіями: репресіями, «схвальними
одами» Сталіну тощо. Бувши провідним поетом у плеяді «вісниківців»,
об'єднаних навколо «Вісника» Д. Донцова (провідного ідеолога
українського націоналізму за кордоном), Маланюк мав великий вплив як в
еміграції й Західних Українських Землях, так і в УРСР, викликаючи
постійні напади комуністичної преси, яка називала його «українським
фашистом». Лірика Є. Маланюка мала спільні риси з лірикою української
еміграції, насамперед «празької школи»: історичні мотиви, змалювання
внутрішньо сильної, вольової особистості, заперечення сентиментальних,
надміру чуттєвих, розслаблюючих мотивів. Ліричний герой у поезіях
Маланюка — це безкомпромісний максималіст суворого вигляду, не здатний
на
будь-які поступки по
відношенню до своїх супротивників і самого себе. Хоча в творчому
доробку поета є й інтимна лірика, що вражає лицарським ставленням до
світу та до жінки.
Стиль поезії Маланюка
формувався під тиском панівних у його поколінні емоцій гніву й болю за
століття бездержавності та пригноблення української нації, за поразку
відновленої в революцію держави УНР і за подальшу трагедію окупації
України Москвою. Цей гнів повертався не тільки проти зовнішніх ворогів,
а й проти внутрішніх слабкостей, які поет бачив у комплексі
«малоросійства», анархізму, браку національної дисципліни й
організації, в перевазі чуттєвості над інтелектом тощо. Звідсіля в його
поезії жадання нового типу сильної людини, поглиблення традицій до
старокиївських основ (що зумовило особливе зацікавлення поета творчістю
і роллю в українській історії П. Куліша).
Євген Маланюк — одна з
найяскравіших постатей вітчизняної літератури XX ст., її безумовний
класик. Усією своєю творчістю він прагнув сприяти відродженню
української держави для сильної та самобутньої української нації.
Основні твори:
Збірки «Стилет і стилос»,
«Гербарій», «Земля й залізо», «Земна мадонна», «Перстень Полікрата»,
«Влада», «Поезії в одному томі», «Остання весна», «Серпень», поема
«П'ята симфонія». Два томи есеїстики «Книги спостережень».
Список використаних джерел:
1. Лавріненко Ю. Євген Маланюк// Зруб і парости. — Мюнхен, 1971.
2. Євген Маланюк // Історія
української літератури XX століття: У 2 кн, / За ред. В.Г.Дончика. —
К-, 1998. — Кн. 1.
3. Мовчан Р. Українська проза XX століття: В іменах. — К, 1997.
4. Войчишин Ю. «Ярий крик і
біль тужавий...». Поетична особистість Євгена Маланюка. — К., 1993. 5. Прохоренко О. Є. Маланюк:
До проблеми малоросійства в мистецтві // Євген Маланюк. Література.
Історіософія. Культурологія. — Кіровоград, 1997.
|
|
|
|
|
|
 |
 |
|
 |
|
