|
|
 |
 |
 |
|
А
Р
Х
И
В
|
|
|
Життя та творчість Василя Еллана-Блакитного
|
|
|
|
|
| кем добавлено: twistfire |
| жанр/группа/категория: украинская литература |
Ключевые слова и краткое описание: реферат по укр. лит. тема: Життя та творчість Василя Еллана-Блакитного
|
|
Содержимое (полное описание):
Матеріал надано ukrlib
Василь Еллан-Блакитний
(1894 — 1925)
Поет, журналіст, політичний і
державний діяч, публіцист, редактор урядової газети «Вісті ВУЦВК» та
деяких інших видань він, за визнанням М. Зерова, був «сильною,
впливовою постаттю» на літературному полі. В. М. Елланський
(літературні псевдоніми — Василь Еллан, В. Блакитний, Валер Проноза, А.
Орталь та ін.) народився 12 січня 1894р. в с. Козел (тепер —
Михайло-Коцюбинське) на Чернігівщині в родині священика. Вчився Василь
у Чернігівській бурсі, а потім — у духовній семінарії, якої щиро не
любив. По закінченні четвертого класу (1914) вступив на економічне
відділення Київського комерційного інституту (де вже навчався його
давній, ще з бурси, товариш — П. Тичина). Але інститут не закінчив:
«сурмами світовими 17-й рік заграв» (В. Сосюра), і недавнього студента
захопив вир революції.
А до того, ще в Чернігові,
були відвідини разом з П. Тичиною та іншими знаменитих «субот» у
вітальні М. Коцюбинського, перші вірші та доброзичлива увага майстра.
Від революційних гуртків, від
товариств «Просвіти» та участі в організації повітового селянського
з'їзду на початку літа 1917р. В. Елланський приходить до партії
українських есерів, стає її активістом, а незабаром головою її
Чернігівського губернського комітету.
На початку 1918р. значна
частина членів УПСР за активної участі В. Блакитного пориває з основним
її ядром і створює партію українських лівих есерів. За назвою свого
центрального органу — газети «Боротьба», редактором якої був В.
Блакитний, — її члени стали називати себе боротьбистами, пізніше —
українськими комуністами-боротьбистами. Вони, без сумніву, були однією
з найлівіших партій української революційної демократії, у 1919 — 1920
pp. спільно з більшовиками входили до складу радянських урядів України,
маючи свій відмінний від більшовицького погляд на національне питання.
У березні 1920p. боротьбисти
об'єдналися з КП(б)У, а в 30-ті роки майже всі були знищені фізично і
оббріхані, очорнені морально, — посмертно цієї долі не уникнув,
зокрема, і В. Еллан-Блакитний.
В. Блакитний був безпосереднім
учасником багатьох подій в Україні як активіст «лівої орієнтації». У
мирні роки свої службові пости й досить високе становище в державних
органах В. Блакитний використовує переважно для збирання сил
української літератури, культури загалом. Декого з майбутніх відомих
письменників, як, скажімо, Остапа Вишню, він витяг з підвалів ЧК і
залучив до роботи в «Вістях», багатьом допоміг у їхньому творчому й
громадському становленні. З його іменем пов'язане створення
тижневика-додатка до «Вістей» — «Література. Наука. Мистецтво» (згодом
— «Культура і побут»), журналів «Всесвіт» і «Червоний перець». Одне з
перших літературних об'єднань після 1920p. в Україні — спілка
пролетарських письменників «Гарт» — теж було засноване з ініціативи В.
Блакитного, який його і очолив. До «Гарту» входили вже відомі на той
час письменники — П. Тичина, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Йогансен, І.
Кулик, В. Поліщук та ін.
З раннього дитинства В.
Еллан-Блакитний хворів на тяжку недугу серця, яка й звела його в могилу
на 32-му році життя — 4 грудня 1925p. Згодом ім'я поета було надовго
приречене на забуття, лише після 1956p. знову почали видавати його
твори.
Повсякденна напруга життя
революціонера, одного з «перших хоробрих», спади й піднесення боротьби,
сувора й знадлива романтика «червоних зір», ілюзорні, хоча й поширені
свого часу, сподівання на світову революцію — без усього цього не
збагнути ні пафосу поезії В. Еллана, ні самої його кипучої натури. Син
своєї драматичної доби, її романтик, а почасти, в душевних глибинах, і
її трагік — таким він був у житті й творчості.
У ранніх віршах В. Еллана
(вони відомі від 1912р.) ще легко помітити популярні поетизми тих часів
і досить віддалені відгомони таких поетів, як М. Вороний, О. Олесь, Г.
Чупринка. Різнотонна й мозаїка мінливих юнацьких настроїв, проте
невдовзі в ній починають домінувати характерні вольові оптимістичні
мотиви — «Той не буде плазом долі, хто гартується в огні!» («Юний
лад»).
У лютому 1917р. написана
поезія в прозі «Україні (Зі старих зшитків)» — твір цілком своєрідний в
тогочасній українській поезії, хоча, звичайно, не все в ньому сприйме
сучасний читач. В своєму пориві до соціалістичного ідеалу молодий поет
виявляв такий безоглядний максималізм — «Хай зникне Минуле в ім'я
Будучини!», — на догоду якому ладен був вирубати вишневі садки і
висадити в повітря старовинні церкви, хоча апологетом такого тупого
нищення він насправді ніколи не був.
Про вплив, який мала поезія В.
Еллана-Блакитного в пореволюційні роки, свідчить автобіографічний вірш
М. Бажана «Дебора». Революційна романтика, яка в Умані 1920 — 1921 pp.
захмелювала майбутнього поета і його друзів, асоціювалася головним
чином з іменами трьох українських співців своєї доби: «...Вчать нас
нечуваних нами пісень Тичина, Блакитний, Чумак». Поезія В. Еллана — це
твори високої вольової напруги, що імпонували сучасникам своїми
рвучкими гаслами й конденсованими образними «формулами» соціальних
переживань:
Муром затято обрій.
Вдарте з розгону: р-раз...
Ми — тільки перші хоробрі,
Мільйон підпирає нас.
(«Удари молота»)
Образний світ В. Еллана
(основна частина його лірики була написана в 1917 — 1920 pp., склавши
збірку «Удари молота і серця») — це світ, яким бачить його
революціонер, що визнав за закон свого життя боротьбу й саможертовність
(з усім її аскетизмом і... неувагою до «простих» життєвих реалій тих
самих «мільйонів», за які він бореться). Світ, що має широкі просторові
координати: від тюремної камери («До берегів») і київської вулиці до
Кремля, Будапешта, Парижа, цілої Європи і, зрештою, планети! Світ, в
якому «кожен день мобілізації й черги, з остюками хліба крайки», але в
якому навіть це притишене визнання супроводжується застережливим
окликом ліричного героя, точніше, його другого, непіддатного хитанням і
паніці, «я»: «Хто там співає тужливі пісні? Хто там співає?» («На
обважнілі...»).
Поетичні уявлення про
дійсність концентруються в цьому світі здебільшого навколо новітньої
соціальної символіки й близької до неї системи понять-образів. Тут і
такі характерні для В. Еллана «зорі», зрозуміло, червоні, і «комуна», і
різні «буруни» та «бурі», і Кремль, як антитеза «Бастіліям», і
знов-таки суто елланівські «удари молота» в такт з «ударами серця».
Символічна червона барва взагалі домінує в творах В. Еллана (хоча в
його ранній ліриці превалюють романтичні блакитна та синя барви,
недарма перша з них стала псевдонімом поета).
Широку популярність принесли
В. Еллану такі вірші, як «Вперед», «Після Крейцерової сонати», «Червоні
зорі», «Удари молота», «На чатах», «В розгулі» та ін., сповнені високої
й водночас щиро-ліричної патетики.
Але є у В. Еллана і вірші
конкретно-розповідної тональності, і серед них — «Повстання», один з
найкращих у його спадщині. Щойно згадану інтонаційну експресію змінюють
у «Повстанні» неквапні оповідні ритми; майже емблематичну символіку —
докладні предметні описи з виразними деталями; «монохромну» бадьорість
— гіркувата сполука невимовного жалю з утвердженням, освяченням
героїчного подвижництва:
...А надвечір — все укрив туман,
Сніг лягав (так м'яко — м'яко танув...)
На заціплений в руках наган,
На червоно-чорну рану.
(«Повстання»)
Все це знов і знов підносить
дуже важливе для всієї тогочасної поезії питання про взаємовідношення
особистого й загального, інтимно-людського та соціального в духовному
світі. Найбільш загострено ця проблема була окреслена у вірші «Після
Крейцерової сонати» з його знаменитими першими рядками: «Покласти б
голову в коліна... Відчути б руку на чолі...» Сентиментальність! Хай
загине і пам'ять ніжних на землі». Але, незважаючи на категоричність
цього присуду, конфлікт між серцем і розумом поета тут цілком
очевидний, так чи так він присутній в інших поезіях В. Еллана — аж до
кінця його життя.
Після 1921 — 1922 pp. творча
активність В. Еллана в галузі ліричної поезії поволі спадає. Дехто
пояснює це тим, що поет, розчарований, за певними припущеннями, непом,
«заморозив» (М. Зеров) чи навіть «повісив» (М. Хвильовий) у собі
лірика. Часто цитований у цьому зв'язку вірш «На обважнілі, розпатлані
нерви...» (1922) справді свідчив про дисонанси в свідомості поета,
викликані загальною ситуацією в країні, на явища якої він відтепер
реагує переважно сатиричною поезією. Один з небагатьох винятків є й
«Ранок» (1923), який можна назвати поетичним заповітом В. Еллана:
Ясним поглядом очей у очі прямо
І гучним, бадьорим криком-співом:
— Го-го-го... Приходьте,
Повоюймо!
(«Ранок»)
Як редактор «Вістей» В.
Блакитний, часто виступав і в «амплуа» Валера Пронози — поета-сатирика,
який по-своєму коментував і роз'яснював події внутрішнього й
міжнародного життя. Протягом 1924 — 1925 pp. він видав три книжки цієї
віршованої газетної сатири — «Нотатки олівцем», «Радянська гірчиця»,
«Державний розум».
Тісна прив'язаність до «злоби
дня», а часом і кваплива приблизність літературного виконання полишають
сьогодні за значною частиною цієї сатиричної поезії головним чином
історико-літературне і, сказати б, історико-соціологічне значення. Але
було у Валера Пронози й чимало талановитого, дотепного («Чванько»,
«Пісенька з прозаїчним кінцем», «Лулу», «Тиша в Гамбурзі», «Героїчна
поема», «Патріотична присяга»).
Автором «веселих і влучних
пародій на українських поетів» назвав Еллана (тут — Маркіза
Попелястого) М. Зеров. Справді, він умів іронічно «перевтілюватись» в
Я. Мамонтова, Я. Савченка, Н. Кибальчича, В. Тарноградського та інших
авторів, комічно акцентуючи найхарактерніше в їхніх стильових манерах.
Творчу багатогранність В.
Блакитного-письменника засвідчують і низка його новелістичних етюдів та
начерків («Фабрична», «Лист без адреси», «Наші дні» та ін.), і значна
за обсягом публіцистична проза політичної та загальнокультурної
тематики, а також низка вагомих статей і виступів із питань літератури
й мистецтва.
В. Блакитний був одним з
перших теоретиків і критиків української літератури. Визначальною в
його естетико-літературних міркуваннях була ідея соціальної ролі
мистецтва. Водночас він піддавав критиці пролеткульт, з остаточною
ясністю кваліфікувавши його 1925р. як «революційну» маніловщину, в
основі якої лежить «віра у всемогутню силу кабінетного плану, декрету,
тез чи резолюції». Оволодіти «всім цінним із здобутків попередніх
поколінь, не замикаючись у рамках якоїсь «своєї», специфічно
пролетарської культури», — так мислив В. Блакитний магістральну лінію
пожовтневого культурного розвитку.
В. Еллан-Блакитний ніколи не
забував і про національну культуру. Закликаючи зробити українську мову
«мовою Жовтня», він мав на увазі широке її впровадження в усі сфери
державного й суспільного життя: досить сміливе бажання для 1922р., коли
«Вісті» лише недавно перестали бути «Известиями», а центральний орган
КП(б)У — газета «Коммунист» — виходив російською мовою!
Л. Новиченко
Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1998.
|
|
|
|
|
|
 |
 |
|
 |
|
