|
|
 |
 |
 |
|
А
Р
Х
И
В
|
|
|
Життя та творчість Павла Загребельного
|
|
|
|
|
| кем добавлено: twistfire |
| жанр/группа/категория: украинская литература |
Ключевые слова и краткое описание: реферат по укр. лит. тема: Життя та творчість Павла Загребельного
|
|
Содержимое (полное описание):
Матеріал надано ukrlib
ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ
(рік народження 1924)
Павло Архипович Загребельний
народився 25 серпня 1824 р. у с Солошине на Полтавщині. У 1941 p.,
щойно закінчивши середню школу, пішов добровольцем на фронт, був
курсантом 2-го Київського артучилища, в серпні цього ж року був
поранений. Наступного року знову був тяжко поранений, потрапив у полон.
У 1945 р. П. Загребельний працював у радянській воєнній місії в
Західній Німеччині.
У 1946р. він вступив на
філологічний факультет Дніпропетровського університету. Закінчивши
університет у 1951 p., розпочав діяльність журналіста.
У 1957р. видав збірку
оповідань «Учитель», повість «Дума про невмирущого», наступного року —
збірку «Новели морського узбережжя». У 1959 р. письменник розпочав
пригодницько-політичну дилогію, видавши перший роман «Європа 45». У
1961 —1963 pp. Загребельний працював головним редактором «Літературної
газети», видав другу книгу дилогії «Європа. Захід».
Протягом 1960—1980 pp.
письменник створив основну частину своїх романів, які принесли йому
світове визнання: «День для прийдешнього» (1963), «Диво» (1968), «З
погляду вічності» (1970), «Переходимо до любові» (1971), «Первоміст»
(1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975), «Розгін» (1976),
«Роксолана» (1980), «Я, Богдан (Сповідь у славі)» (1983) та інші.
Оцінки цих творів були далеко
не однозначні: від схвальних до знищувальних, але саме це і
засвідчувало, що з'явилися твори небуденні, автор здобув славу одного з
найерудованіших письменників свого часу.
У 1974р. за романи «Первоміст»
і «Смертьу Києві» П. Загребельний отримав Державну премію ім. Т.
Шевченка. У 1980р. твір «Розгін» був відзначений Державною премією
СРСР.
П. Загребельний у 1979—1986
pp. очолював Спілку письменників України. Був депутатом Верховної Ради
СРСР 10-го і 11-го скликань, Верховної Ради УРСР 9-го скликання.
Протягом 1980—1990 pp. письменник видав твори: «Південний комфорт»
(1984), збірник «Неймовірні оповідання» (1987), «В-ван» (1988),
фантастичний роман «Безсмертний Лукас» (1989), «Гола душа» (1992),
пригодницьку повість «Ангельська плоть» (1993), «Тисячолітній Миколай»
(1994), «Юлія» (1997) та інші твори.
Впродовж багатьох років читачі
з великим інтересом зустрічали літературно-критичні та літературознавчі
виступи Павла Загребельного, з нетерпінням очікували його нові твори.
П. Загребельний власноруч
переробляв свої прозові твори на п'єси: «День для прийдешнього»
переробив на «Хто за? Хто проти?», а «З погляду вічності» на «І земля
скакала мені навстріч», які були поставлені українськими театрами. За
його сценаріями на Київській кіностудії ім. О. Довженка були зняті
художні фільми: «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено — мін
немає»(1966), «Лаври»(1974), «Ярослав Мудрий»(1982). Загребельний є
автором збірника статей, есе «Неложними устами» (1981).
Основний жанр П. Загребельного
;— це роман, хоча в його доробку є і новели, і оповідання, і повісті.
Проте серед жанрово-стильового розмаїття романістики письменника
особливе місце, безперечно, займає історична белетристика.
Роман «Диво» був першим
історичним твором П. Загребельного. Твір має оригінальну композицію: у
ньому поєднуються в одній розповіді далека минувшина й сучасність,
зіставляється те,'що реально було розділене майже тисячоліттям. Це
стало можливим завдяки тому, що центром цих періодів виступає реальний
образ Софії Київської — дивовижної пам'ятки архітектури часів
князювання Ярослава Мудрого, збудованої, за художньою версією П.
Загребельного, талановитим майстром Сивооком,— незвичайне диво, що
«ніколи не кінчається й не переводиться», яке однаково належить як XI
століттю, так і XX. Великою мірою собор є символічним образом. Софія як
художній символ і як реальна історична пам'ятка, сконцентрувала в собі
весь волелюбний, сильний дух народу, його невмирущість та нескореність.
Собор не нагадував візантійських церков, звідки прийшло на Русь
християнство, бо не було в ньому простоти й суворості, а було «щось
буйно-рожеве, приховано-поганське», як у тих дерев'яних язичницьких
святинях, що їх у той час палили й нищили по всій Русі. «Він був
барвистий, як душа й уява народу, що створив його»,—пише Пі
Загребельний.
Але ще більшим дивом у романі
постають люди. Письменник детально змальовує складні людські долі,
глибоко розкриваючи психологію своїх персонажів. Майстерно змальований
в романі митець Сивоок, будівничий Софії Київської. Його доля — це доля
талановитого майстра з древлянських земель, який багато блукав по
тодішній Русі, був ченцем у болгарському монастирі, згодом, полонений,
потрапив до Візантії, працював у константинопольського майстра як
будівник і оздоблювач храмів і аж згодом, дозрілий у своєму таланті й
розумінні життя, повернувся до Києва, на рідну землю. З особливою
уважністю й проникливістю письменник розповідає про те, як зароджується
й формується в Сивоокові митець — наука в діда Родима, язичницьке
бунтування проти хрестів, наука в Радогості, в тітки Звенисдеви, яка
сказала, що «в нього між оком і рукою € те, чого нема ні в кого з
людей», вишкіл по інших краях. І нарешті — натхненний вияв усіх його
вмінь і здібностей у творенні Софійського дива. Відштовхуючись від
запису в літописі Нестора про збудування собору Ярославом, полемізуючи
з цим твердженням літописця вже епіграфом з Брехта («Хто звів
семибрамні Фіви? В книгах стоять імена королів. А хіба королі лупали
скелі й тягали каміння?..»), П. Загребельний створює образ русича
Сивоока, талановитого митця давніх часів, і пристрасно переконує
читача, що в славнозвісному архітектурному шедеврі є відсвіт життєвого
й творчого подвигу нашого далекогопредка-слов'янин а, представника
свого народу.
Складним, суперечливим постає
образ князя Ярослава, який зображується реальною людиною: твердим і
цілеспрямованим, але водночас жорстоким, закоханим у книги, мудрим, і в
той же _ час незахищеним, слабким, як звичайний смертний.
У романі автор не просто
стежить за розвитком подій, життєвих колізій, а намагається дати їм
філософсько-етичне тлумачення, робить це досить непомітно,
ненав'язливо, часто через самих героїв. Завдяки такому глибокому
проникненню в психологію персонажів, авторові вдалось порушити досить
багато важливих проблем не тільки того часу, але й сучасності: влада та
мистецтво, влада і людина, талант і держава, тлінне й нетлінне,
проблема творчого начала в людині, свободолюбства, людської гідності,
добра і зла, проблема вибору. Протягом твору автор ненав'язливо
підводить читача до думки, що «справжня історія — це історія творення,
а не руйнування».
Багатий ідейно-психологічний
зміст роману, розгалуження основної його проблематики зосереджуються не
лише в образах Сивоока і Ярослава. Дід Родим, молодий стрілець Лучук,
підступний медовар Ситник — суцільне втілення зла, щирий грузин
Гюргій, майстер, позбавлений
мужності, яку дає справжній талант, пристосуванець з одинадцятого
століття Міщило (це про нього Сивоок вигукує: «Бійся посередності, о
княже!»). Серед помітних героїв роману — і представники іншого
покоління, що належать уже двадцятому століттю: вчені Гордій Отава та
його син Борис. Історик Гордій Отава бере гору не тільки в науковій
полеміці з німецьким професором Шнурре, відстоюючи ідею самостійності й
первинності культури слов'янства, а й ціною власного життя рятує фрески
Софії Київської від вивезення до Німеччини під час Великої Вітчизняної
війни. Отже, герої твору дуже різні, але всі вони творять історію своєї
землі, несуть у собі той дивовижний світ, оригінальний внутрішній
космос, що його ніко: му не зруйнувати, як і Софію Київську.
Коментуючи свій роман «Диво»,
П. Загребельний у літературно-критичній статті «Спроба автокоментаря»
зазначав: «Хотілося показати нерозривність часів, показати, що великий
культурний спадок, полишений нам історією, існує не самодостатньо, а
входить у наше життя щоденне, впливає на смаки наші й почування, формує
в нас відчуття краси й величі, ми ж платимо своїм далеким предкам тим,
що ставимося до їхнього спадку з належною шанобою, оберігаємо й
захищаємо його».
Слід зазначити, що на
сьогоднішній день (значною мірою завдяки сучасній екранізації) більш
відомим і популярним твором П. Загребельного є роман «Роксолана», в
якому письменник вдається до художнього осмислення реальних історичних
подій, розповідаючи про п'ятнадцятилітню Анастасію Лісовську, доньку
священика із Рогатина, яку захопила в полон татарська орда. Дівчину
продали в рабство; вона потрапила в гарем турецького султана Сулеймана,
за рік вибилася з простих рабинь-одалісок в султанські дружини (а їх не
могло бути згідно з Кораном більше чотирьох), стала улюбленою дружиною
султана, баш-кадуною, а після смерті султана кілька десятиліть керувала
безмежною Османською імперією і впливала на життя всієї Європи. Та якщо
в європейській історії жінки-правительки держав були явищем доволі
поширеним, то в мусульманському світі за всю історію налічується лише
два десятки імен жінок-правительок, і серед них ім'я Хасекі (офіційне
ім'я султанші). Венеціанські посли-баїли в донесеннях із Стамбула
називали її Роксоланою (в перекладі — русинка, тобто жінка з Русі), під
цим ім'ям вона й зосталася в історії.
В авторському післяслові П.
Загребельний так коментував причину, з якої він звернувся саме до
образу Роксолани: «Досі постать Роксолани була безплотною, часто
ставала об'єктом псевдопатріотичних захоплень, використовувалася
деякими авторами як своєрідний рупор для їхніх розумувань,— тут (тобто
в «Роксолані») вона, як принаймні здається авторові, віднаходить ті
необхідні виміри і якості, які роблять її особистістю. Власне, роман —
це історія боротьби нікому не знаної дівчини й жінки за свою
особистість, за те, щоб уціліти, зберегти і вберегти себе, а тоді
вознестися над оточенням, може, й над цілим світом».
Павло Загребельний сьогодні є
одним з найпопулярніших українських письменників, чия творча спадщина
приваблює все більше нових читачів. Його твори відомі далеко за межами
України, перекладалися багатьма мовами світу, неодноразово
екранізувалися. Не всі з них стали непересічним художнім надбанням
української прози, але всі активно сприймалися читачем, обговорювалися
критикою, тою чи іншою мірою впливали на літературний процес.
Основні твори:
«Диво», «Первомісn», «Смерть у
Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан» (Сповідь у славі),
«Розгін», «Південний комфорт», «В-ван», «Гола душа», «Безсмертний
Лукас», «Ангельська плоть», «Тисячолітній Миколай», «Юлія».
Список використаних джерел:
1. Загребельний П. Неложними устами. — К., 1981.
2. Дончик В. Істина — особистість (Проза Павла Загребельного). — К., 1984.
3. Фащенко В. Павло Загребельний. Нарис творчості _ к., 1984.
4. Шпиталь А. Історична проза Павла Загребельного. — К., 1986.
5. Слабошпицький М. Історія
сучасності й сучасність історії // Слабошпицький М. Літературні
профілі. — К.,1984.
6. Загребельний П. «Замкнене
коло нашої історії — ось це я мав на увазі»: Інтерв'ю з Павлом
Загребельним, автором роману «Диво» // Панченко В. Урок літератури. —
Кіровоград, 2000.
|
|
|
|
|
|
 |
 |
|
 |
|
