|
|
 |
 |
 |
|
А
Р
Х
И
В
|
|
|
Культ роду в старокиївських княжих житіях ХІ - ХІІ ст.
|
|
|
|
|
| кем добавлено: twistfire |
| жанр/группа/категория: украинская литература |
Ключевые слова и краткое описание: реферат по укр. лит. тема: Культ роду в старокиївських княжих житіях ХІ - ХІІ ст.
|
|
Содержимое (полное описание):
Матеріал надано ukrlib
Реферат
З української літератури
КУЛЬТ РОДУ В СТАРОКИЇВСЬКИХ
КНЯЖИХ ЖИТІЯХ ХІ - ХІІ СТ.
Старокиївська
література склалася під впливом перекладної літератури християнського
культурного ареалу, перш за все візантійської. Другим важливим джерелом
є родоплемінна міфологія та фольклор, що виникли ще в язичницьку епоху.
Розвинута християнська доктрина накладалася у Подніпров'ї не на
персоніфіковану та ієрархічно упорядковану міфологію, якою була,
наприклад, давньогрецька, а на загальноміфологічні уявлення, які ще не
були об'єднані в жорстку релігійну систему. Митрополит Іларіон
(Огієнко) назвав такі найважливіші риси дохристиянських уявлень
українського народу: "Звичайно, стародавня поганська віра не мала
якоїсь послідовної глибокої системи, не мала якихось своїх непохитних
догматів, а тому з бігом часу легко змінювалася, як змінювалася й
географічно, по різних місцевостях. Але головне в ній трималося
незмінно: природа жива, нею керують різні боги, що шкодять або
допомагають людині, але шкідливих богів можна вмилостивити" [1, 16;
підкреслено митрополитом Іларіоном]. Можливо, саме через недостатню
систематизованість і пов'язаний з нею слабкий розвиток
персонажно-подієвого рівня східнослов'янської міфології процес
християнізації мав на київських землях спокійний характер, тоді як у
візантійському культурному регіоні, на території Римської імперії
протистояння язичництва та християнства було тривалим і жорстоким. Своєрідність культурної ситуації у
східнослов'янському культурному регіоні в епоху раннього середньовіччя
сприяла проникненню до літератури як окремих архаїчних образів і
мотивів, так і загальноміфологічних уявлень учорашніх язичників.
Суттєве значення мала та обставина, що ядро східнослов'янської
міфології складали саме загальноміфологічні уявлення родоплемінної
епохи. В єдності із загальнолюдськими ідеями християнської релігії вони
й визначали характер літератури. Одним із проявів загальноміфологічних
уявлень у старокиївській літературі є поширений у княжому середовищі
культ роду і землі, що знайшло відображення у письмових пам'ятках
XI-XII ст. Про його існування більш ніж красномовно свідчать факти,
зібрані В.Л. Комаровичем [див. 2]. Дослідник, зокрема, пише: "Культ
землі, як і Роду, в руському язичництві був одним із основних. Він, до
речі, визнається основним взагалі в будь-якій народній релігії
(Volksreligion), як красномовно свідчить великий порівняльно-історичний
матеріал, зібраний у книзі Альбрехта Дітеріха <…>. Ця книга, що
з'явилася першим виданням у 1905 р., залишилась, на жаль, невідомою ні
Є.В. Анічкову, ні М.М. Гальковському, авторам двох найбільш солідних
оглядів давньоруських язичницьких вірувань. Її знав, правда, і
керувався нею проф. С. Смирнов, який дав у додатку до свого дослідження
"Давньоруський духовник" особливий нарис - "Сповідь землі", де з
великою ретельністю й повнотою вперше зібрав російський матеріал, якого
бракувало книзі Дітеріха <…>. Зібрані Смирновим дані за своїм
різноманіттям і багатством залишають далеко позаду все те з пережитків
хтонічного культу, що міг відшукати Дітеріх на Заході. Та висуваючи, з
іншого боку, цей культ як архаїчну першооснову не лише окремих
олімпійських культів, а ледве не елінізму взагалі, Дітеріх, сам того не
знаючи, перед обличчям невідомого йому російського матеріалу поставив
на чергу найвідповідальнішу проблему доісторичних культових зв'язків
руського середньовіччя з античністю в її архаїчних першоджерелах" [2,
97-98]. Цінність дослідження В. Л. Комаровича
полягає в тому, що вчений зібрав зовнішні і прямі відображення культу
роду і землі в письмових пам'ятках раннього періоду. Однак проблема
впливу на образний світ твору міфологічного мислення, що породило ці
пам'ятки, вченим не ставилась. Проте образність ранньосередньовічного
літературного твору - це не просто певна сума образних одиниць, а перш
за все упорядкована відповідно до тих чи інших законів система образів.
Системопороджуючі принципи визначають не лише змістовно-образний бік
твору, а й відносини між образними одиницями. Міфологізм, як
властивість колективної свідомості, у найрізноманітніших формах
виявляється і на рівні мікропоетики твору. У такому визначенні самих меж предмета
вивчення і, відповідно, у пошуках нових принципів аналізу писемних
пам'яток і полягає одна з докорінних відмінностей нашої роботи від
дослідження В. Л. Комаровича. Матеріалом дослідження обрано
старокиївські княжі житія, в яких культ роду суттєво впливає на
побудову образної системи твору. Старокиївські княжі житія увійшли до
духовної культури киян в XI - на початку XII століть [3]. Вони
становлять жанрово-типологічну групу тематично пов'язаних один з одним
творів про хрестителя Русі Володимира Святого та його синів -
страстотерпців Бориса й Гліба. Основні тексти цієї групи - це Пам'ять і
похвала князю Володимиру, літописна "повість" 6523 року, Несторове
Читання про Бориса і Гліба, Сказання про Бориса і Гліба, а також
проложні читання та сказання про чудеса. До них тяжіють Слово про Закон
і Благодать митрополита Іларіона, деякі статті Повісті минулих літ,
паремійні читання та ін. Княжі житія відтворюють своєрідну
сакральну генеалогію роду, що правив у Києві на перетині епох, у період
утвердження християнства як державної релігії Русі, коли відбувалося
формування нових уявлень про владу та про взаємовідносини між членами
княжого роду. Масова свідомість християн-неофітів продукувала нові
форми сакралізації княжого роду, відмінні від родоплемінних. Очевидно,
ще до офіційної канонізації Володимира, Бориса і Гліба в усній та
"близькописемній" культурі киян, що існувала поряд із канонічною
християнською писемною культурою, склався міф про святих князів.
Природно, що реконструкція його у повному вигляді неможлива. Однак
сліди цього міфу знаходимо в текстах раннього періоду. Згідно з текстами про святих київських
князів, головою роду є Володимир Святий. Образ Володимира відтворюється
у всіх пам'ятках цієї жанрово-типологічної групи. Йому присвячена також
друга частина Слова про Закон і Благодать митрополита Іларіона. У літературних пам'ятках XI - початку
XII століть відтворюються дві іпостасі Володимира Святого. У Слові про
Закон і Благодать, Читанні про Бориса і Гліба Нестора, Пам'яті і
похвалі князю Володимиру це цілісна особистість, яка інтуїтивно прийшла
до Христа і хрестилася після знамення. Сила і чарівність Володимира
підкреслені символічним порівнянням його з Євстафієм Плакидою й
Костянтином Великим. Цій іпостасі Володимира Святого властива
така риса, як милостивість. Вона свідчить не лише про символічне
співвіднесення колективною релігійною свідомістю киян святого князя з
Ісусом Христом, в образі якого ця свідомість акцентувала саме
милостивість, але й про вплив на формування образу Володимира Святого
культу пращурів із їхньою властивістю захисту і збереження життя роду. Милостивість Володимира Святого - це
вдало знайдена форма святості, що містила в собі як ідею Божественної
милості, так і одну з основних властивостей культу пращурів. У Повісті минулих літ образ Володимира
двоїстий, та переважає все ж тенденція до побудови за архетипом
грішника, який покаявся, а мотив каяття поєднаний із розвитком
рефлексії, усвідомленого вибору і т. ін. Київський князь, відповідно до
цієї логіки побудови його образу, обирає християнство як державну
релігію Русі цілком свідомо і хреститься під тиском обставин. Виділення двох іпостасей Володимира у
письмових пам'ятках XI - поч. XII ст. ґрунтується на певному
співвідношенні в структурі його образу двох основних елементів - він і
святий, і князь. Дві парадигми побудови образу хрестителя Русі
спостерігаються у всіх текстах, та коли в першому випадку вони
недиференційовані, перебувають у синкретичних зв'язках, то в другому
іпостась святого помітно дистанційована від княжої як від гріховної;
якщо в першому випадку спостерігаємо сакралізацію князя та його роду,
то в другому - процес десакралізації. Простежується певна динаміка вказаних
образів св. Володимира у літературному процесі XI - початку XII
століть. У Слові про Закон і Благодать сакральний статус Володимира
настільки високий, що Іларіон навіть пише про його перевагу над
апостолами, оскільки київський князь не бачив і не слухав Христа, а
звернувся до християнства самостійно. Зниження сакрального статусу
Володимира у Повісті минулих літ пояснюється тим, що цей текст було
написано на основі Корсунської легенди, що виникла, певно, у середовищі
грецького кліру. На тлі канонічної агіографічної прози
образний світ старокиївських княжих житій відрізняється тим, що в цих
творах з-під небесного лика святого проглядає людське обличчя. Їх
автори акцентують увагу читача не стільки на сакрально-містичних,
скільки на власне людських почуттях своїх героїв. Емоційне начало
займає в образах Володимира, Бориса і Гліба особливе місце. Головне в
них - це милостивість, любов до рідних, страх болю чи смерті, а не
абстрагований від реального життя релігійний подвиг. Особливості зображення святого багато в
чому визначають своєрідність образної системи княжих житій в цілому.
Вони характеризуються, наприклад, винятковим драматизмом та
зосередженістю агіографа на реальній колізії. Системоутворюючу функцію
в цих житіях виконують як містичні зв'язки людини з Богом, так і
кровно-родинні стосунки: святий князь зазвичай виступає як представник
роду. Оскільки перший тип зв'язків відтворюється символічною, а другий
- міфоритуальною образністю, то в образному світі княжих житій
перетинаються дві образні традиції. Саме тому вони характеризуються
деяким послабленням зв'язків між образними підсистемами (символічною та
фактографічною), що не спостерігається в перекладній агіографічній
прозі. Особливості образної системи
старокиївської агіографічної прози, про які йдеться, потребують
теоретико-методологічного осмислення, оскільки вони не узгоджуються з
традиційними науковими уявленнями про агіографію як літературне явище. Можна відзначити, що на основний
механізм утворення образної системи впливають передусім не іманентні, а
зовнішні чинники. Це, безперечно, колективні свідоме та позасвідоме,
які за відповідними законами ототожнюють або протиставляють,
розподіблюють або, навпаки, не диференціюють природне і духовне.
Міфопоетична образна система духовного вірша про Бориса та Гліба,
наприклад, породжується суб'єктом, в якому плоть і дух являють собою
синкретичну єдність, в результаті чого вони не розрізняються. Пояснення
одноплановості міфопоетичної образної системи цієї пам'ятки слід шукати
в народному розумінні святості, що характеризується сакралізацією
певною мірою природного світу. Тому, очевидно, опозиції землі і неба в
духовному вірші не спостерігаються. Правда, небесні сили втручаються в
земні справи, але відбувається це у фіналі вірша. Саме існування
містичних зв'язків між людиною та природою призводить до того, що в
духовному вірші про Бориса та Гліба дія спрямована по горизонталі, а
герой сакралізується повною мірою, тому в межах його образу не
знаходиться місця для профанного людського начала. Християнське символіко-дидактичне
мислення розуміє зовсім по-іншому співвідношення природного та
духовного. Відносини між ними носять ієрархічний характер: в торжестві
духовного над природним - основне чудо і пафос християнства. Суть
християнської літератури можна зрозуміти тільки тоді, коли враховується
основне, що вона привнесла в культуру. Це розуміння символу як
різновиду образу, що адекватно відображає духовне. Поруч з ним існує
образність, яка репрезентує природно-предметно-географічний світ, тому
структура канонічного агіографічного твору характеризується
двоплановістю. Така двоплановість в якихось інших формах є і в інших
жанрах середньовічної літератури, але примат духовного в агіографії
призвів до того, що двопланова структура образної системи виявилася в
ній найяскравіше. Певна динаміка співвідношення цих планів дозволяє
висвітлити своєрідність старокиївських княжих житій XI - XII ст., в
якій, безперечно, знайшов відображення культ роду та землі як основи
міфологічної свідомості українського народу. 1. Іларіон,
митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Іст.-реліг.
моногр. Видання друге. - К.: АТ "Обереги", 1994. - 424 с. 2. Комарович В.Л. Культ рода и земли в княжеской среде ХІ - ХІІІ
вв. // Труды Отдела древнерусской литературы. - 1960. - Т.16. -
С.84-104. 3. Детальніше про це див.: Александров Олександр. Старокиївська
агіографічна проза ХІ - першої третини ХІІІ ст.: Монографія. - Одеса:
Астропринт, 1999. - С.108-242.
|
|
|
|
|
|
 |
 |
|
 |
|
