|
|
 |
 |
 |
|
А
Р
Х
И
В
|
|
|
Микола Костомаров
|
|
|
|
|
| кем добавлено: twistfire |
| жанр/группа/категория: украинская литература |
Ключевые слова и краткое описание: реферат по укр. лит. тема: Микола Костомаров
|
|
Содержимое (полное описание):
Матеріал надано ukrlib
Реферат
Микола Костомаров
(1817 — 1885)
Костомаров Микола Іванович [псевдоніми і криптоніми — Ієремія Галка,
Иван Богучаров, Николай Н., Равви, Н. К., Н. К-ва та ін.] —
український і російський історик, громадсько-політичний і
культурний діяч, письменник, публіцист, критик, етнограф і
фольклорист, член-кореспондент Петербурзької АН з
1876р. Народився 4(16) травня 1817р. в слободі Юрасовці,
тепер Ольховатського р-ну Вороніжської області в сім'ї
російського поміщика, мати — українка з кріпаків. Закінчив
1837р. історико-філологічний ф-т Харківського університету. Під
впливом українських фольклорних збірників захопився
збиранням та вивченням народної поезії, 1844р. захистив
магістерську дисертацію «Об историческом значении русской
народной поэзии». По закінченні університету деякий час служив юнкером
в уланському полку, потім викладав історію в гімназіях
Харкова, Рівного, Києва, зокрема 1845р. — ст. учитель Першої
київської гімназії, з 1846р. — ад'юнкт-професор кафедри
російської історії Київського університету. У 1845 — 46 рр.
разом з М. Гулаком і В. Білозерським
заснував Кирило-Мефодіївське братство, де брав активну
участь у складанні програмних документів — «Книг буття
українського народу», «Статуту Слов'янського товариства св.
Кирила і Мефодія», відозв «До братів-українців», «До братів-росіян»,
«До братів-поляків»; автор записки про об'єднання
слов'янських народів. Весною 1847р. Костомарова арештовано.
Після річного ув'язнення в казематі «Третього відділу», а
потім у Петропавловській фортеці його вислано до
Саратова. Тут він служив (1848 — 1857) у Статистичному
комітеті; у 1848 — 1850 рр. був перекладачем при
губернському управлінні, редактором неофіційної
частини «Саратовских губернских ведомостей», близько
зійшовся з М. Чернишевським, О Пипіним, Д. Мордовцем. 1856р.
Костомарова амністовано. З 1858р. жив у Петербурзі. В 1859 —
1862 рр. — екстраординарний професор кафедри російської
історії Петербурзького університету. Влаштовував
літературні «вівторки», куди сходилися земляки-українці (П.
Куліш, О. Стороженко, В Горленко та ін.). Підтримував тісні
зв'язки з М. Добролюбовим, В. Стасовим, М. Ге,
О. Бодянським; співробітничав у журналах «Современник»,
«Вестник Европы» (один із його засновників), «Отечественные
записки», «Русское слово», «Русская старина», «Киевская
старина» та ін. Виступив із статтєю «Україна» у журналі
«Колокол». Брав діяльну участь у створенні журналу «Основа»,
у виробленні його національно-культурної програми. На
початку 1862р. залишає працю в університеті і зосереджується
на науковій роботі. Був членом-редактором Київської
археографічної комісії; за його редакцією у 1863 — 1884 рр.
видано 12 томів «Актов Южной и Западной России» з історії України
і Білорусії 14—17 ст. Показуючи близькість історичної долі і
культурного життя українського та російського народів у ст.
«Две русские народности» (1861), Костомаров розрізняв
визначальні риси національного характеру українців
та росіян. Автор праць з історії: «Начало Руси» (1860),
«Мысли о федеративном начале в древней Руси» (1861),
«Севернорусские народоправства во времена удельно-вечевого
уклада» (1864), «Вече и вечевое устройство в древней
Руси» (1864) та ін. Написав «Русскую историю в
жизнеописаниях ее главнейших деятелей» (т. 1—7, 1873 — 88).
Праці з історії України присвячені здебільшого
періодові 15—17 ст.: «Иван Свирговский, украинский гетман
XVI века» (1855), «Богдан Хмельницкий и возвращение Южной
Руси к России» (1857), «Черты народной южнорусской истории»
(1861), «Южная Русь в конце XVII века» (1867), «Руина» (1879
— 80), «Мазепа» (1882) та ін. Наукові дослідження Костомарова
здобули широке визнання, його обрано почесним членом
Югослов'янської академії наук і мистецтв, сербського вченого
товариства «Друшество» й ін. Історичні праці вченого
відзначаються образністю викладу. В історію української
літератури Костомаров увійшов як
письменник-романтик: віршові збірки «Украинские баллады»
(1839), «Вітка» (1840), історичні п'єси. Поезія Костомарова
характеризується широкою проблематикою і розмаїттям
жанрових форм: вірші-балади, в основу яких покладено народні
вірування, легенди та історичні перекази («Стежки»,
«Посланець», «Мана», «Брат з сестрою», «Ластівка», «Явор,
тополя й береза» та ін.); ремінісценції на історичні теми
(вірші «Згадка», «Могила» та ін.), вірші-пісні романсового
характеру, стилізації народної ліричної пісні («Стежки»,
«Поцілунок», «Рожа», «Горлиця», «Голубка», «Нічна розмова»,
«Вулиця», «Зозуля»), особистісно-психологічна лірика з
її наріканням на життя, тугою за недосяжним щастям,
молодістю («Туга», «Дівчина», «Сон», «Ой ішов козак...»,
«Зірка», «Зорі» та ін.). Громадянська лірика Костомарова
пройнята мотивами боротьби з тиранією, поетизацією козацької
слави України («Давнина», «Діти слави, діти слави!»,
«На добраніч»). Твори на історичні теми нерідко у формі
алюзій спроектовані на проблеми сучасності («Юпитер светлый
плывет по зеленым водам киммерийским», «Співець Митуса» та
ін.). Костомаров одним з перших в українській поезії
запровадив гекзаметр (вірш «Эллада») та елегійний дистих
(вірш «Нічна розмова»), п'ятистопний ямб. Особливостями його
вірша є багатство ритміки, відсутність регулярної
строфіки, чергування коломийкового вірша з говірним віршем.
Для громадянської лірики характерні ораторсько-публіцистичні
інтонації, риторичні засоби. Костомаров — автор історичних
трагедій «Сава Чалий» (1838) і «Переяславська ніч» (1841),
які відзначаються новизною проблематики. Романтичні драми
«Кремуций Корд» (1849), «Эллины Тавриды» (1883), «Украинские
сцены из 1649 года» (незакін.) позначені тираноборчими
мотивами. Костомаров відомий як прозаїк: повість «Сорок лет»
(1840, переробл., доп. й видана 1902р. Л. Толстим), «Казка
про дівку-семилітку» (1840; опубл. 1860), літературні казки
«Торба» й «Лови» (обидві — 1843), повість з часів повстання
С. Разіна «Сын» (1865), історична хроніка з часів Івана
Грозного «Кудеяр» (1875), повісті «Холуй» (1878),
«Черниговка» (1881) — з українського життя 17—18 ст.
По смерті Костомарова 1886р. вийшла в Петербурзі збірка його
прозових творів «Рассказы И. Богучарова (Николая
Костомарова)». М. І. Костомаров переклав частину
«Краледворського рукопису», окремі твори Дж. Байрона, В.
Шекспіра (пісня Дездемони з трагедії «Отелло»), з чеської
(«Ягода», «Рожа») і польської («Панич і дівчина») народної
поезії. Костомаров — один з перших українських літературних
критиків. З його історичних і суспільних поглядів випливає
розуміння народної поезії як втілення національного духу, а
також індивідуальної творчості як продовження
фольклорного процесу на новому рівні (ст. «Об историческом
значении русской народной поэзии», 1843; рецензія на
«Кобзар» Т. Шевченка, 1860). З діяльністю
Костомарова пов'язана поява в Україні культурно-історичної
школи у літературознавстві. Ст. «Обзор сочинений, писанных
на малороссийском языке» (1843) є по суті першою професійною
критичною працею в українському літературознавстві.
Костомаров приділяв увагу проблемі самобутності української
літератури, її народності, з'ясуванню ідейно-естетичних
функцій комічного в літературі — на прикладі творчості І.
Котляревського і М. Гоголя («Обзор сочинений, писанных
на малороссийском языке»; рецензія на російський переклад
«Народних оповідань» Марка Вовчка, 1859; «Воспоминание о
двух малярах», 1861; «Слово о Сковороде по поводу рецензии
на его сочинения в „Русском слове”», 1861;
«Малороссийская литература», 1871, та
ін.). Костомаров знав Т. Шевченка з 1846р. У рецензії на
«Кобзар» (1860), «Воспоминании о двух малярах» (1861), книзі
«Поэзия славян. Сборник лучших поэтических произведений
славянских народов в переводах русских писателей» (1871) та
в «Споминках про Шевченка» в празькому виданні «Кобзаря» (т. 2,
1876) оцінював творчість Т. Шевченка як всенародний
скарб. У численних публіцистичних статтях («Ответ на выходки
газеты „Czas” и журнала „Revue Contemporaine”»; «Правда
полякам о Руси: по поводу статьи в „Revue Contemporaine”»,
«Правда москвичам о Руси», усі — 1861; «Мысли
южно-русса», 1862; «О преподавании на народном языке в Южной
Руси», 1863, та ін.), спрямованих проти реакційної політики
російських і польських шовіністичних кіл, Костомаров
відстоював історичне право української мови на самобутній
розвиток. Але у період заборони українського друкованого
слова в 70 — 80-і pp. та звинувачень Костомарова в
«українофільстві» й «сепаратизмі» він приєднується
до слов'янофільської концепції «літератури для домашнього
вжитку». Цим він «можливо спрощував і звужував українську
проблему, — писав М. Грушевський, — стараючися пропхнути її
через урядове вухо» (Науково-публіцистичні і політичні
писання Костомарова. К., 1928, с. XVIII). Помер
Микола Костомаров 7(19) квітня 1885 року в
Петербурзі. 150-річчя від дня народження М. І. Костомарова
за рішенням ЮНЕСКО широко відзначено у всьому світі.
|
|
|
|
|
|
 |
 |
|
 |
|
