|
|
 |
 |
 |
|
А
Р
Х
И
В
|
|
|
Олесь Гончар "Прапороносці"
|
|
|
|
|
| кем добавлено: twistfire |
| жанр/группа/категория: украинская литература |
Ключевые слова и краткое описание: реферат по укр. лит. тема: Олесь Гончар "Прапороносці"
|
|
Содержимое (полное описание):
Матеріал надано ukrlib
“Прапороносці” Олеся Гончара
Прапороносці – роман-реквієм, це – гімн на честь полеглих.
Основна проблема роману: людина на війні. У творі змальовано біль
утрат. Майже кожна сім’я утратила на фронті батька чи сина, дочку чи
матір, а багато з них шкандибали на милицях. Автор писав, що він хотів
поєднати високий дух романтики з "проривом “до правди, до зображення
війни справжньої, реальної, з її стражданнями, кров’ю, з її тяжкою
солдатською героїкою”.
Олесеві Гончару долею судилося бачити одну із найжорстокіших воєн
в історії людства на власні очі, пережити війну вразливою душею і
чутливим серцем, перенести війну на своїх плечах. Доля поклала на його
юнацькі плечі важкі мінометні плити, і здається, що ці плити лягли
назавжди, на все життя. Відразу ж по війні Олесь Гончар у романі
“Прапороносці” силою художньої уяви “покладе” на плечі солдата-українця
Хоми Хаєцького всю землю. У трагічні хвилини оборони дамби запитає
комісар Воронцов у насупленого старшини: “Важко, товаришу Хаєцький?” –
“Ой, товаришу замполіт... Так важко, гейби всю землю на плечах
тримаєш...” – відповість життєрадісний подоляк, вивершуючи титанічний
шлях “зрощення” своєї особи та історії.
Історія стала його. Хоми Хаєцького, долею. Долею звичайного
рядового солдата незвичайної війни. Як і долею мільйонів тих творців
перемоги над фашизмом, які вернулися покаліченими фізично й морально з
фронтів і які зазнали по війні принизливого колгоспного закріпачення,
гіркоти державної байдужості до їхньої героїчної звитяги, а то й нових
сталінських репресій. А вірилося, що буде інакше життя по війні. “Після
цієї війни люди повинні стати нарешті... людьми”, - переконаний
лейтенант Черниш. Бо була ця війна страшною, жорстокою, водила
дантовими колами пекла ХХ століття чистих і грішних, “обіцяла” для
людства моральне прозріння, а то й трагічне очищення від вселенських
гріхів.
Не судилося.
Олесь Гончар повернувся з війни із почуттям свята і надії. Був
переконаний, що цей трагічний катарсис, який пережило людство,
гуманізує світ. Повернувся радісний і щасливий. Адже він
залишився серед живих! Бачить знову голубе небо над рідною Україною,
дивується сонцю і не може повірити: невже нема більше грому
артилерійських канонад, шиплячого свиту мін, нема холоду мерзлої землі
від свіжовиритої могли для друга, з яким ще вчора мріяли про хліб, про
дім, про любов!
Важко уявити внутрішній стан людини, юнака-студента, якому щодня
доводилося ступати на вогняне поле смерті з надією на життя і з вірою в
життя, в торжество миру?
Олесь Гончар рано усвідомив складну діалектику життя і смерті й
на власному гіркому досвіді фашистської окупації і війни переконався,
що майбутнє мирне життя немислиме без гірких втрат і глибоких
страждань. Тому його художня концепція людини й світу формували і
можливості, в добро й справедливість.
Цей роман-поета “оживав” в уяві мінометника Олеся Гончара не раз,
але він боявся навіть на мить повірити, що буде жити і енергією свого
морального обов’язку перед фронтовими побратимами, своєю любов’ю і
пам’яттю оживить їхні характери й долі в художньому слові. Мабуть,
Олесь Гончар не передбачав, що “Прапороносці” постануть перед світом у
формі народного епосу, в лірико-романтичній тональності “Слова о полку
Ігоревім” і наче прадавні слов’янські дружинники піднімуть свої знамена
за землю Руську в новому визвольному поході їхні нащадки – Хома
Хаєцький і Юрій Брянський, Роман і Денис Блаженки, Євген Черниш...
“Хлопці йшли, як боги! Весь обрій всіявся тими сірими “богами”. Одні
піднімалися пологим схилом, інші вже зникали за пагорбом і наче входили
в землю.
У “Прапороносцях” воювали наче вершили велику, важку роботу, не
просто солдати, старшини, юні лейтенанти, замполіти, а нещодавно мирні
люди, більшість з них зазнала принизливої фашистської окупації. Воювала
конкретна, реальна людина певної цивільної професії і певної
національності. Представник певного народу. За кожним із них бачимо
народну долю. Історію, моральний і духовний досвід. Бо вони – ці
прапороносці миру – не просто воювали, вони на війні жили: закохувалися
й сварилися, жартували й страждали, мріяли і сумнівалися. Згадаймо, як
виростає на війні Хома Хаєцький, як дорослішає, міцніє тілом і духом
Євген Черниш, як страждають Шура Ясногорська і Маковейчик...
У мінометній роті гвардії старшого лейтенанта Брянського “бійці –
переважно вінницькі, подільські, наддніпрянські колгоспники – слухняні
й працьовиті”.
“Прапороносці” – роман-реабілітація українського народу, твір,
який відкривав перед іншими народами правду про внесок
солдатів-українців у перемогу над фашизмом, возвеличував образ рядового
українця не за якийсь героїчний подвиг, а за важку щоденну – в поті й
крові – роботу, завдяки якій суттєвою мірою й наближалася перемога:
твір, у якому Олесь Гончар зображує національний характер
солдата-українця – скромного, працьовитого, чесного трудівника війни,
що живе надією на повернення додому, до сім’ї, до своєї праці, готовий
на самопожертву, який сумлінно виконує свій солдатський обов’язок і
вірить у перемогу.
Війна закінчувалася, а доля народу продовжувалася. У болях і
переживаннях, у спогадах про загиблих, у творах тих, хто пережив війну
і освятив своє життя відповідальністю за пам’ять війни. |
|
|
|
|
|
 |
 |
|
 |
|
