|
|
 |
 |
 |
|
А
Р
Х
И
В
|
|
|
Поезія Володимира Сосюри
|
|
|
|
|
| кем добавлено: twistfire |
| жанр/группа/категория: украинская литература |
Ключевые слова и краткое описание: реферат по укр. лит. тема: Поезія Володимира Сосюри
|
|
Содержимое (полное описание):
Матеріал надано ukrlib
Поезія Володимира Сосюри
Натхненним співцем України став у
літературі XX ст. Володимир Сосюра. Його поетичну музу
називають «Голосом ніжним, як пісня у солов'я, громом молодим» під час
суспільних заграв і бур. Син шахтаря і сам шахтар з Донбасу, він
увійшов у літературу рідного народу і разом з ним пройшов тернистий
шлях зростання та утвердження як один з улюблених поетів-ліриків
України.
Продовжуючи традиції Шевченка, Франка,
Лесі Українки та ін., він збагатив поезію новими темами, образами,
почуттями, 3 особливою любов'ю поет оспівав рідну Україну, зокрема —
край свого дитинства — Донбас, Так, у вірші «Знов село» (1932) подано
типовий образ юнака з шахтарського селища, який пройшов важкий шлях
хлопця з бідної родини до відомого українського поета. Рідний край,
земля батьків, стежки дитинства і перший вчитель — все це викликає у
нього теплі й зворушливі спогади, роздуми про життя.
Працювать, працювать, безумовно!
Кожній хвилі нема ж вороття!
Ні! Я зовсім ще не заповнив
Золотої анкети життя.
Образ рідного краю схвильовано подає поет і
у вірші «Як передать, Донбас, твою красу і силу» (1952). Любов до
шахтарів, до донецької землі така глибока, що поет часто ілюзорно
уявляє її майбутнє, бо ж він — син України.
У роки Великої Вітчизняної війни його
патріотична лірика, його палке поетичне слово, звернене до українського
народу, відігравало визначну роль у мобілізації їхніх трудових,
духовних сил для боротьби з ворогом. Цій темі присвячені збірки Сосюри
«Під гул кривавий», «В годину гніву», «Олег Кошовий». Особливою
популярністю користувався «Лист до земляків», надрукований як листівка
і поширюваний з літаків на території окупованої України. Написаний у
формі віршованого послання, вірш устами поета-патріота закликав воїнів
до помсти над віроломним ворогом:
Бийте ворога скрізь, хай в крові своїй чорній потоне
Злий нападник під розгойданий гул батарей.
В. Сосюра вірить у світле майбутнє України,
бо переконаний, що такий народ, з такими багатовіковими традиціями
скорити, поставити на коліна неможливо;
Там, де попіл тепер, де жаліються в небо руїни,
Встануть села ясні, загуркочуть міста золоті,
Буде кращою ще неосяжна моя Україна
І не стане вже ніч на її переможнім путі.
Урочистим гімном рідному краю, рідній
Україні звучить вірш В. Сосюри «Любіть Україну». В цій невеличкій за
обсягом поезії— весь Володимир Сосюра з його полум'яною любов'ю до
розтерзаної України та її незламного, гордого й мужнього народу.
Написаний у рік повного визволення України (1944), вірш відтворює
незабутній образ «вишневої України», змальовує красу ЇЇ природи,
звитяжну історію, волелюбний український народ з його багатющою
культурою і солов'їною мовою.
Звертаючись до юнака й дівчини, поет
передає їм естафету свого розуміння необхідності досконало знати свою
рідну українську мову:
Не можна любити народів других, Коли ти не любиш Вкраїну.
Сила любові до України посилюється у вірші
Сосюри свіжими барвами, художніми деталями, влучними порівняннями:
краса ЇЇ вічно жива і нова, вона, як сонце, вітер, трави і води, як
пісня; вона — в квітці, в пташині, в електровогнях, у дитячій усмішці,
у зойках гудків. Вічність,
нетлінність, безсмертя українського
народу, його культури розкривається порівнянням її з купиною —
вічнозеленим кущем, що горить І не згоряє:
Всім серцем любіть Україну свою—
І вічно ми будемо з нею!
Образ рідного краю в кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»
В записнику О. Довженка від 5 квітня 1942
р. читаємо нотатку, яка свідчить про те, що він з літами все частіше
згадував рідну хату, благословенний край свого дитинства. Згадуючи
зачаровану річку Десну, сінокіс, діда, батька, матір, письменник
«сміявся і плакав». На схилі свого вкороченого сталінізмом життя до
нього все частіше приходили спогади. Вони мучили його й без того
змучену душу, відвідували у неспокійних, тривожних снах.
В одному з листів до матері й сестри
Довженко сповіщав: «Пишу одну повість про діда, батька, матір і про
все, одне слово, наше союзницьке життя, ще коли я був маленьким». Проте
задум написати поему в прозі, в якій оспівати рідний край, його
працьовитих, добрих людей був здійснений письменником лише в 1955 р.
Чіткого сюжету і послідовності розповіді в
«Зачарованій Десні» немає, бо твір писався не тільки для читання, а й
для екранізації. Основну сюжетну лінію створюють оповіді-спогади
автора, овіяні романтикою сільського життя, любов'ю до пташиного щебету
в саду, до плескоту весняної повені, до ніжно-журливого кумкання жаб у
болоті, до дівочих співів, колядок, щедрівок, обжинок, до «гупання
яблук у саду», до сільської музики — високого й чистого дзвону коси,—
все це викликало радість і втіху, яку Довженко трепетно й ніжно згадує
як незабутнє, що живе в його доброму й поетичному серці.
Всі події кіноповісті проходять через
призму оцінки їх малим Сашком Довженком, що надає оповіді щирості,
непідробного ліризму й задушевності, тонкого гумору. Описуючи своє
дитинство, яке проходило на лоні живописної природи, Довженко з любов'ю
згадує свою родину — схожого на бога Саваофа діда, що ніколи не
розлучався з псалтирем, лайливу прабабу, яка проклинала всіх, хто
потрапляв їй на очі, напрочуд доброго батька, який любив розповідати
синові про Десну, про трави, про таємничі озера; тиху, люблячу матір,
яка кохалась у рослинах І саджала їх у своєму невеличкому городі, “щоб
проізростали”, добрих знайомих і просто хороших людей, які, як і його
батько, рятували селян від смерті, від повені, від лиха.
Ліричні поетичні описи — дивний сон
хлопчика — чергуються із сценами, написаними в стилі українського
народного гумору. Такою є картина великодньої повені, коли вся
загребельська парафія сиділа на стріхах з несвяченими пасками, а рев
худоби по кошарах, крики людей «рятуйте!» ніскільки не бентежили отця
Кирила, що з дяком І старостою роз'їжджав на човні і святив паски
чистою деснянською водою.
Згадуючи минуле своєї родини, свого
народу, Довженко не раз підкреслював, що в його житті було і багато
«неладу, плачу, темряви й жалю». Автор звернувся до спогадів свого
дитинства не тому, що уболівав за старовиною, минулим. «Я не
приверженець старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому,—
писав Довженко у повісті.— Я син свого часу і весь належу сучасникам
своїм».
Привертають увагу й роздуми письменника
про людей праці, про покликання митця і витоки його патріотизму.
Закоханий у рідний край, у працелюбний І красивий душею український
народ, Довженко вважає обов'язком письменника показати світові, що
життя саме по собі прекрасне. Тому він з таким замилуванням виводить у
повісті світлий і неповторний образ зачарованої Десни, цієї «незайманої
дівиці», згадуючи про яку письменник «добрішав, почував себе невичерпно
багатим і щедрим». До річки свого дитинства Довженко звертається з
неприхованою любов'ю: «Далека краса моя! Щасливий я, що народився на
твоєму березі, пив у незабутні роки твою м'яку, веселу сиву воду, ходив
босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх
човнах і сказання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на
перевернутому небі...»
Благословляючи Десну — «далеку красу мого
дитинства» — за щедрі дарунки, письменник показав, що людина, «яку
посаду не займала б, стає безбарвною, сліпою, якщо вона в історії свого
народу, в житті своїх предків нічого не бачить дорогого, близького,
рідного».
Про що б не говорив письменник, усе йому
дороге і близьке. Про основу естетики Довженка і зміст його кіноповісті
образно сказав М. Рильський у статті «Олександр Довженко”: «Його
«Зачарована Десна» — це задушевна лірична сповідь, по вінця напоєна
любов'ю до рідного краю, до трудового народу, до України з її великим,
але скорбним минулим, з її великим і радісним майбутнім». «Зачарована
Десна» — це гімн красі, природі, рідному краю, поетична картина
трудового життя народу.
|
|
|
|
|
|
 |
 |
|
 |
|
