|
|
 |
 |
 |
|
А
Р
Х
И
В
|
|
|
Проблема національного відродження українського народу у творчості Павла Тичини
|
|
|
|
|
| кем добавлено: twistfire |
| жанр/группа/категория: украинская литература |
Ключевые слова и краткое описание: реферат по укр. лит. тема: Проблема національного відродження українського народу у творчості Павла Тичини
|
|
Содержимое (полное описание):
Матеріал надано ukrlib
Проблема національного відродження українського народу
у творчості Павла Тичини.
У червні 1917р. внаслідок лютневих подій у
Росії було проголошено відновлення державності України (у формі
автономії). Це загальнонародне піднесення з приводу проголошення волі
України П. Тичина передає у поемі-ораторії “Золотий гомін”.
Розкута, без видимої сюжетної лінії, поема
націлена на створення єдиного мажорного символу – образу української
волі. Міфологічні та філософські символи (“Човни золотії із сивої-сивої
Давнини” – “ласкою в серце зранений, виходить Андрій Первозванний” –
“Предки встали з могил” – “небесними ланами Час проходить”) поєднані в
ній з новітніми національними символами (“золотий гомін” – “Слава! – з
тисячі грудей” – “ясні короговки”).
Цей складний поетичний твір документально
свідчить про те, що найширші маси українства побачили в проголошенні
державності вияв своєї споконвічної волі [цитата].
В українській поезії вперше постав образ
дужого молодого народу, здатного творити власну історію. Митця
підносить те, що революція відбулась мирно, безкровно, як сонячне
свято, як злиття тисяч бажань у єдине – у “золотий гомін”. Поема стала
видатним явищем національної духовності.
У час бурхливого спалаху національного
відродження в Україні Тичина жив надіями і сподіваннями на українську
державність. Пильне око митця запримітило і віками утверджену
українську національну символіку, і вчуло радісний передзвін воскреслих
мелодій.
У “Сонячних кларнетах” народився перший
трагічний символ – образ революції як давно очікуваної нареченої.
У поезії “Одчиняйте двері...” поет стикає
дві системи протилежних знаків: радісного чекання (наречена – голуба
блакить) і жахливого пророцтва всесвітнього кінця (всі шляхи в крові –
горобина ніч – тьма – дощ). Радість поглинулась бурею. Просвітку не
видно.
Так він сприйняв першу кров революції.
Криваві дні революційного геноциду Павло
Тичина художньо відтворив у циклі “Скорбна мати” (1918). Поет
звертається до тієї постаті, котра для всіх людей втілює доброту і
захист. Божа матір приходить в Україну не з ясною посмішкою, а із
скорбно стиснутими устами, такою, якою вона була тоді, як розпинали її
сина.
Жорстокі будні громадянської війни
передано вишуканим поєднанням біблійного і реального. Одвічні біблійні
символи (Божа матір, Христос, хрест як символ страждання) сплітаються
із жахливими реаліями революційної доби (Чийсь труп в житах чорніє – В
могилах поле мріє). Трагічні символи передають агонію національного
світу: блискучі ножі в серці Божої матері, розп'ята тінь її сина, її
плач “сльозами” над даремною жертвою Христа.
Немає спасителя в Україні. Божа матір знає, що чекає цей край у майбутньому.
Пророчі слова Скорбної матері відгукнулись
у майбутньому голодомором 1933, окупацією 1941-1944, голодом 1946-1947,
Чорнобильською аварією І986. Воістину даром прозріння володів молодий
П. Тичина.
До циклу “Скорбна мати” дуже близький
символами жертовності і провісництва вірш “Пам'яті тридцяти” (1918). Це
поетична епітафія на могилу загиблих бійців студентського куреня, що 29
січня 1918 р. полягли під Кругами у нерівному бою з більшовицьким
військом Муравйова. ЗО тіл, які було знайдено, поховано на Аскольдовій
могилі у Києві.
Поетове слово тужить, оплакує юних і
завзятих патріотів “українських, славних, молодих”. Воно проклинає
Каїна, чия “зрадницька рука” вкоротила віку відважним. Ця трагедія – це
особиста трагедія геніального поета.
Василь Стус писав: “Доля Тичини воістину
трагічна. В історії світової літератури, мабуть, не найдеться Іншого
такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій
поезії, а половину – нещадній боротьбі зі своїм геніальним
обдаруванням”.
|
|
|
|
|
|
 |
 |
|
 |
|
