|
|
 |
 |
 |
|
А
Р
Х
И
В
|
|
|
Роман М.Стельмаха "Правда і кривда"
|
|
|
|
|
| кем добавлено: twistfire |
| жанр/группа/категория: украинская литература |
Ключевые слова и краткое описание: реферат по укр. лит. тема: Роман М.Стельмаха "Правда і кривда"
|
|
Содержимое (полное описание):
Матеріал надано ukrlib
ТЕМА
Роман М.Стельмаха „Правда і кривда”
ПЛАН
І. Проблематика.
2. Композиція.
3. Марко Безсмертний.
4. Євген Дибенко.
5. Антон Безборотько.
Михайло Стельмаха глибоко хвилювали
проблеми вічні, глобальні. Ними він жив - художньо переплавлював у
місткі образи. Про це свідчать метафоричні назви більшості його
романів, п’єс, повістей, оповідань та поезій: „Гуси-лебеді
летять...”, „Чотири броди”, „Хліб і сіль”, „Гуси-лебеді летять...”,
„Правда і кривда”, „Кров - людська - не водиця”, „Зачарований вітряк”,
„Мак цвіте”, „Березовий сік...”
На початку 1959 року Стельмах з трибуни ІV
з’їзду письменників України вперше розповів про те, що працює над новим
романом про сучасника, про людину, яка ламала залізний карк фашизму, а
зараз щовесни і щоосені засіває землю житом і пшеницею на щастя, на
здоров'я і на добрий розум.
Отже показ життя українського села в
останні роки війни та перше повоєнне літо, переборення хліборобами
неймовірних труднощів у відбудові народного господарства, зруйнованого
гітлерівцями, - така провідна тема роману „Правда і кривда (Марко
Безсмертний) (1961). З фарватерною лінією переплітаються інші - не мені
важливі: одвічна боротьба правди і кривди, добра і зла;
безсмертя трудового народу як творця всіх матеріальних і духовних
цінностей на землі; подолання згубних наслідків культу особи Сталіна;
моральна чистота; порядність, чесність людини праці. В епілозі твору
головний герой Марко Безсмертний зізнається Григорієві Задніпровському:
- Горджуся твоєю останньою книгою! - обняв побратима Марко, - її братиму із собою в поле.
- Справді? - розчулено подивився в карі очі
з тими золотистими обідочками, в глибинах яких то чаївся, то снувався
легенький туманець. Що ж у мій дійшло до тебе?
- Насамперед, Григорію, правда! Хай вона
часом і гіркою, і нелегкою, і напівголодною була, але це
правда.
У романі „Правда і кривда” (Марко
Безсмертний) Михайло Стельмах розробляє тему народу і величі його духу,
правди, що перемагає і в кровопролитих боях, і в післявоєнних
труднощах.
Багатопроблемність зумовлю й
багатоплановість роману „Правда і кривда”: на життя героїв (наприкінці
другої світової війни - незабутня весна переможного 1945 року) дуже
часто в кінематографі чиєму
напливі „накладається” й давне (передвоєнні
роки), й недавнє (початок війни) минуле.
У центрі уваги Стельмаха-романіста -
художнє дослідження характерів. Передусім - Марка Безсмертного. Не
випадково його ім'я й прізвище винесені в другий заголовок, твору.
Таким чином, композиція образу Марка Безсмертного - це композиція
провідної сюжетної лінії; її доповнюють, розширюють й поглиблюють і
такі не менш важливі суєтні лінії, як-от: Григорій Задніпровський –
Поцілуйко, Броварник – Кисіль, Марко Безсмертний - Степанида, Євмен
Дибенко – Антон Безборотько, Григорій Задніпровській - Катерина
Кульбабенко, Безбородько - Марія Покритченко, Поцілуйко - Василина...
Винятково важливу ідейно-композиційну роль
у складному переплетенні і взаємозв’язку сюжетних ліній відіграють не
тільки численні розповіді, екскурси в минуле, спогади персонажів, а й
авторські ліричні відступи та мистецькі виписані картини природи. Ось
як, наприклад, Стельмах-психолог розкривав найпотаємніші
роздуми і найінтимніші переживання Степаниди, коли вона заново
відкриває для себе чар „сизої світанкової і рожевої вечірньої роси”:
Здавалося б, ще таке роса? Звичайні опади,
та й годі. А для селянської дитини, та ще з мрійною вдачею, - це
чарівний початок світу, коли він з дійсності й казки розгортав зелену,
росицею скроплену землю; це найкращі спомини, коли прокинешся у хаті і
чуєш, як у розлогій долині тато косою підрізав ніч і на волю широко
виходить блакитноокий світанок; це соромлива заплакана ромашка в
святковім віночку і радість, коли ти сама, як ромашка, у білій хустинці
весело ступаєш по травах, несучи снідання косарям.
Власне, це не тільки викінчена пейзажна
зарисовка, а справжня поезія в прозі: тут і веселковий світ дитинства,
і все глибше пізнання таємниць краси природи , і пробудження
найсвітлішого й найсвятішого почуття...
Наведений вище уривок з роману „Правда і
кривда” яскраве підтвердження того, як віртуозний майстер оранічно
вмонтовує спогади в художню тканину.
Романіст найкраще спроможний відтворити
історичні та психологічні процеси. Як художнє дослідження історичних
закономірностей епохи, соціальних доль людських роман у принципі, „не
мав собі рівних ні поміж інших літературних жанрів, ні поміж інших
видів мистецтва”. Свідчення цьому „Правда і кривда” - один із
найвизначніших творів української літератури початку шістдесятих років.
Найповніше розкривається психологічне
мистецтво Стельмаха-художника при „ліпленні образу Марка Безсмертного.
Зспів роману „Правда і кривда” вводить
читача в пекельний вир битви, неймовірних
випробувань: „Вогонь був таким, що в повітрі снаряди
стрічалися з снарядами, міни з мінами, гранати з гранатами”:
„Божеволіло залізо, божеволіли коні і шаленіли люди. Відблиски вибухів
спалахували в їхніх очах, у відблисках вибухів темно масніли калюжі
крові. І на тлі цього пекельного бою - богатирська витримка і стійкість
наших воїнів. Уже тут визначається масштабність і символічність образу
Безсмертного.
Ми ще не бачили й не чули Марка, а вже
покладено перші різкі мазки його образу (через опис бою і прізвище),
підкреслено його характері типове. Зовнішність персонажа домальовується
в контрастному освітленні. Спочатку через сприйняття дівчинки-підлітка
(„Ондечки, поруч з Георгієм Побєдоносцем лежить...”), потім - медсестри
і полковника (Вони потихеньку пішли в глибину церкви, зупинились перед
двома воїнами; мальованим - небесним і пораненим -земним. Навколо
небесного воїна біліли клубочки хмар, навколо земного - темніли плями
крові”).
Життєва правдивість образу Марка
Безсмертного поглиблюється коли Стельмах-художник детальніше вимальовує
його зовнішні риси (і знову ж - через світовідчуття іншого
персонажа): „Полковник опустився на коліно, пильно, з жалем поглянув на
безкровне, смагляве, нерівною підківковою вусів обличчя солдата...” Ця
деталь, „нерівна підківка вусів”, у портреті Марка Безсмертного весь
час набуватиме нового освітлення.
А коли серцю героя уже не вистачало крові
і „воно” зупинялось, стихало, мов пісня”, Оксана, перелякано торкаючись
його плечей закричала: „Не вмирайте...”. Гіперболічна сила Марка-воїна
і Марка сіяча піднесені Стельмахом до епічності („Я не в...мираю. Я
в... видужую”).
Санітари принесли Безсмертного в
підземелля, хтось шарпнув за ногу, потім за другу й здивувався: „Ви
погляньте на цього новака - у нього замість онуч роздертий есесівський
прапор”. Деталь разюча, вона підносить образ Марка на вершину нечуваної
витримки й мужності, нездоланної віри в перемогу: „Топчу фашизм! Топчу
кривду!” - хотів сказати Марко, але слова його були такими кволими, що
не могли розтулити уст”.
Що ж нас найбільше вражає а
образі-характері Марка Безсмертного? Передусім державна масштабність
роздумів і прагнень персонажа, його тверда безкомпромісність, поетична
окриленість душі, чуйність до краси, вірність матері; коханій,
громадянському обов'язку, непримиренність до нехтування інтересами
трудівника, до черствості, егоїзму, безвір’я. Непримиренність у
боротьбі за відстоювання правди, любов до рідної землі, людяність - ось
що характеризує воїна, трудівника, творця.
Стельмах-патріот увесь час загострює увагу
читачів на великій людяності Марка Безсмертного: він у своїй землиці
дає притулок сироті Хведьку; з ніжністю звертається до покаліченої
пташини: „Не бійся, маленьке, я ніколи не кривдив ваш рід ні для
забави, ні для їжі”... Чуєш, не вмирай пташино, живи і виводі свою
пісню, виводь діток, бо як не буде птахів, то і людське серце стане
черствішім”. Перенісши нечувані болі і страждання,
надивившись смерті в вічі і перемігши її, Марко Безсмертний став ще
чутливішим до світської правди і краси. Коли фронтовик побачив, як
Антон Безборотько губить здоров'я і материнство жінок, він уже інакше
не міг вчинити і загнав жосткосердя в крижану воду.
Такий вчинок - хоч якоюсь мірою і
непродуманий - якраз у характері Марка. На пленумі райкому Безсмертний
так пояснює свою поведінку:
- Мене змалку батько-матір учили шанувати
і жіночу красу, і жіночу працю, і особливе материнство, бо як цього
буде менше на світі, то куцішою стане любов і віддаль між людиною і
мавпою. Цей вчинок, загострює сюжет,
відіграв першорядну роль не лише в розкритті образу Марка Безсмертного,
а й у зриванні „масок” з Безборотько, Мамури й Киселя.
У кінці роману „Правда і кривда”, коли
Марко Безсмертний досяг жаданого (біля нього „дитячою мовою жебоніло
зерно”)/, Михайло Стельмах стає ще стриманішим і скупішим у довершенні
образу: підкреслюється велика радість героя і його незгасна любов („Я
люблю вас”), і в той же час - його простота в усьому - великому і
малому.
Євмен Дибенко в романі „Правда
і кривда” втілює тему народу, величі його духу, перемогу
правди. З „діда з критикою” б’є кличем розумний іскрометний сміх.
Дошкульним словом він глузує з тих керівників, які зловживають
службовим становищем, ганяються за збагаченням; з дружиною і друзями
добродушно жартує, не „переходячи межі”. При створенні цього
колоритного характеру Стельмах-художник скористався мудрою
порадою Остапа Вишні: „Ловіть, спостерігайте контрасти -
буде сміх!”
З однієї суто дибенківської фрази:
„Покисла трохи і відкисай” Марко Безсмертний відразу ж пізнає
діда-гострослова. Євмен у зображенні Стельмаха-художника ніби з картини
зійшов:
Ще хтось затупав угорі, скрипнули двері, і
в підбитому одвірку, наче в рамці непокірний портрет, заворушився
невисокий, міцножилий в свитці на рохристі дід...
Означення „непокірний” подано на першому
місці. А потім окреслено контури зовнішності - надто скупі, наскільки
дозволяв світло в землянці. Освітлені лише дві характерні риси: дід
Євмен „невисокий, міцнотілий”. І ще неначе мимохідь - „в свитці на
розхристі”. Але який промовистий цей штрих! У такій звичці - риса
характеру старого...
Та найвиразніше виясняє свою
вдачу Євмен через мовну індивідуалізацію. Слово в нього
іскрометне і барвисте. Фраза енергійна, з внутрішнім зарядом. Говорить
Дибенко - і відразу ж відчуєш: людина він мудра, дотепна, з багатішим
життєвим досвідом. Прямий, наполегливий.
Над усе в житті старий любить доглядати
коней. „А я - війна не війна – увесь час біля коней човпію і
в рай чи в пекло на конях думаю трапити, бо такий мій талан кінський. А
весь час мене елементом називають”.
За що ж так приліплено Дибенкові цей - з
явним відтінком недовіри, підозрілості – бюрократичний ярлик? „За язик.
Діду, тільки тільки за язик, - з насмішкою обізвався світлоокий Василь
Тримайвода. - Довгий він у вас.”
Тримайвода сказав, аби звести розмову на
веселий тон. Й його репліці немає й тіні принизливої насмішки, лише
добродушний натяк на надмірну балакучість старого. Але дід Євмен і тут
„знайшовся”, обернув натяк Василя на свою користь: „А ти його міряв? У
мене, бісова макітро, коли хочеш знати, нічого куцого нема. І вік мій
довгий, і труд, і стаж, і язик. Та говорить він тільки правду, а ви її
в резолюції не записуєте.”
Цими словами Євмен Дибенко - народний
заступник і справедливість - ніби підсумував найсвященіше, розкрив
„секрет” своєї непримеренної вдачі.
Поцілуйко теж намагається найболючіше
вразити Дибенка: „Недаром вас елементом називають”. На це дід Євмен з
гідністю відповідає: „Такі прозивають. А на ділі елементами виходять
такі, як ти”. Як набундючений пристосуванець Кисіль. Як розтлінний
горе-керівник Безборотько . Проти них й веде нищівну боротьбу Євмен
Дибенко - один з найрельєфніших і надсильніших образів не лише в
творчості Михайла Стельмаха, а й в усій українській прозі 60-х років.
Дибенко називав голову колгоспну
„викрутнем”, „недбальцем, який „совість прогуляв”, як червінець, а
хитрості напозичався”. Із цієї гострої, але справедливої характеристики
довідуємося, що Антон Безборотько „паплюжник”, „шеляговий правитель”.
Вкрай негативно оцінив дії пристосування й учитель Григорій
Задніпровський:” Безборотько з підземним лабіринтом крота”.
Наодинці з собою горе-голова не
кривить душею, не прикидається, не лицимірить. Тут він відвертий до
кінця. Його мало турбує що люди мерзнуть у низьких і вогких землянках,
що на фермі вже давно нема сіна. Безборотько зайнятий найбільше своїм
особистим благополуччям. Колгоспники „тицяють пальцями на його оселю”,
яку він нечесно збудував.
З приїздом Марка Безсмертного Антон
Безборотько втратив спокій: „І принесло ж цього Марка ще до закінчення
війни, буде кому води каламутити, - це такий, що не всидить і не
влежать. Гляди, ще й потурить з головування” . Тож „на людях, де міг і
як міг, а найбільше намагався „підвезти базу, ідейну чи економічну”.
Антон Безборотько задля власної нагоди
ладен породичатися з ким завгодно, хоч і з
чортом. Він хитрий і передбачливий, як ота стара баба з безсмертної
гуморески Степана Руданського „Треба всюди приятеля мати”: „Не судіте,
люди! Ніхто того не відає, Де по смерті буде!.. Чи у небі , чи у пеклі
скажуть вікувати...”
„Шеляговий правитель” лицемірить навіть
перед своїм колишнім однодумцем і спільником, холоднокровне прикидає в
думці : „Не одна ниточка зв’язувала його раніше з Поцілуйком - це такий
ловкач-доробкевич, що сьогодні під льодом торохтить, а завтра, гляди, в
якомусь міністерстві вирине”. Хто-хто, а Безборотько вже знав всі
„кротячі ходи” підлого Поцілуйка. Тому й побоюється його, тому й
запобігав перед ним.
У душі „паплюжник” сповідав одне
(проклинає на чім світ стоїть Поцілуйка), на словах же – зовсім
протилежне: ”Безборотько, лаючись і розкидаючи на всі боки розумом,
швидке одягається, одчиняє двері і привітно з стрічав гостя:
- Припізнились ви, Гнате Радіоновичу. Вже й перші півні скоро співатимуть.”
Викриваючи Безбородька як тип недбалого
керівника-пристосуванця, Михайло Стельмах зображав його гротескно, у
гумористичному ключі. На все в Антона одна стереотипна відповідь:
„Трохи пособила держава, а найбільше не можна, бо війна”.
Та непримиренний Євмен Дибенко і цю маску
зривав з обличчя лицеміри: „На її плечі (війни І.С.) усе можна скинути
- і вкрадене, і згноєне. Але цією байкою не нагодуєш худоби.”
А коли нікчемний Безборотько пропонує
добити голодних коней, старий Дибенко жбурляв йому вслід найобразливіші
і найдошкульніші визначення – характеристики: „Геть, душогубе, іроде,
звідси! ...
Конфлікт досягає свого апогея. Зіткнулися
два погляди, два характери – полярно протилежні. В ставленні до
народного майна найповніше виявилося, як ревно вболіває за добробут
трудівників Євмен Дибенко і, навпаки, який бездушно-жорстокий і
байдужий до всього цього Безбородько - п’яниця.
Кисіль – кар’єрист значно більшого
масштабу, ніж Безбородько. В нього „обличчя з печаттю грубої владності
і зрозумілості”.
Начальник обласного управління сільського
господарства „не належить до тих керівників, які „люблять приносити
людям радість, втіху чи хоча б обдарувати їх звичайною посмішкою..”
Грубе адміністрування, залякування, переслідування – ось методи
„керівництва” Киселя”: „Приїхав - поїхав... не розібрався,
накричав і поїхав”.
Розумний чи обмежений, головне – аби у
номенклатурні святці” був занесений. За таких специфічних обставин й
„виринути” на своїх посадах „ловкачі-доробкевичі” киселі та
безборотьки. Це вони разом з некомпетентними „керівниками” вищого
масштабу привели країну до тієї прірви над якою ми зупинилися.
В образах Марка Безсмертного, Григорія
Задніпровського, Євмена Дибенка та інших позитивних героїв роману
„Правда чи кривда” Михайло Стельмах втілює ідею безсмертя народу,
перемоги правди і величі народу”.
|
|
|
|
|
|
 |
 |
|
 |
|
