|
|
 |
 |
 |
|
А
Р
Х
И
В
|
|
|
Творчість Д. Павличка
|
|
|
|
|
| кем добавлено: twistfire |
| жанр/группа/категория: украинская литература |
Ключевые слова и краткое описание: реферат по укр. лит. тема: Творчість Д. Павличка
|
|
Содержимое (полное описание):
Матеріал надано ukrlib
Реферат
на тему:
„Творчість Д. Павличка”
Д
митро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929р. в селі
Стопчатові на Підкарпатті в багатодітній селянській родині. Точніше -
десь неподалік цієї дати, якою поява дитини була зафіксована при
хрестинах у церковній книзі. Сталося це в полі при копанні кортоплі -
звичайний епізод хліборобського щодення.
Кілька літ Павличкам довелося жити в стайні, бо хата згоріла, а
нова зводилася поволі, зростала разом із дітьми. В пам’яті поета
глибоко вкарбувалися майстерка, шурхіт пилки, запах розтятої деревини,
перетворюваної на одвірок і платву, варцабу і крокви - предмети теплі й
гарні. Гуцульщина споконвік шанувала дерево - вірного спутника людини
від колиски до труни. У Д.Павличка це особливе ставлення, відбите
сотнями образів, посилювалося й першими дитячими враженнями.
Батько - Василь Миколайович - був чоловіком освіченним, вельми
працелюбним та енергійним. Перейшов через фронти та війська першої
світової війни, побував і в Києві, і у Львові, де його засудили на
розтріл, а він утік, звільнивши з собою і в’язнів Бригідок. Із
встановленням у Галичині пілсудчини осів на дідизні, не втративши при
тому інтересу до політики. Брав участь у сільських сходах, виступав у
ролі народного адвоката, відстоюючи інтереси покривджених земляків.
1939 р. в перших лавах активістів зустрічав Червону Армію, став першим
головою новоутвореного колгоспу. Працював усе життя і помер при роботі:
«Якось, коли вже йому було за сімдесят, попросив у друзів своїх
цигарку. Затягся й відкинув її геть. «Вже не смачна», сказав, і помер,
стоячи, зіпершись плечими на стіну, так, ніби й смерть прийняв яу
роботу, а не відпочинок»* Мати - Параска Юріївна Бойчук - була жінкої неписьменною, але
при тому багато знала з «Кобзаря» та Франкових творів, до читання
вголос яких щонеділі навертала дітей. Мала чудову пам’ять і смак до
поєзії. Померла 1955 р. від тяжкої праці. Освіта на Підкарпатті була в пошані. Та й житейський глузд
підказував: малоземельні батьки нічого не могли лишити дітям у спадок ,
окрім знань, які прагнули дати за всяку, дуже тяжку як на селянський
статок ціну.
Дмитро
Павличко почав ходити до школи в Яблунів. Школа була польська,
українська мова - заборонена. Конфлікти, що з цього виникали, поет
пригадає згодом у нотатках «Про себе» та ще у віршах виллє гіркоту
зневаженої гідності («За мову мужицьку не раз на коліна довелося у
школі ставити мені…»). Він вивчить
мову Міцкевича і полюбить культуру його народу, в Коломийській гімназії
опанує німецьку та латинь, усе життя пожадливо й невтомно всотуватиме
духовні скарби інших народів та епох. І все це покріплюватиме в ньому
любовне, трепетне, бережливе сталення до рідного слова. Захист і
плекання його стануть для Д.Павличка - одного з
найосвіченіших українських літераторів сьогодення - справою
обов’язку й честі.
В тимчасово окупованій Коломиї одразу за парканом
гімназії, де на той час навчався поет, фашисти розташували єврейське
гетто. Звідси бранців партіями вивозили на розстріл, а ті, що лишилися,
пухли від голоду. Темними ночами гімназисти прив’язували тягарі до
привезених матерями паляниць і, розкручуючи такий молот із хліба й
каменю, перекидали його на територію гетто. Вдень їх зустрічали
страдницькі й вдячні погляди зчорнілих єврейских дітей. Очі болю і
сподівання. Вони запам’ятаються назавжди. 1944 р. в числі інших заложників німці розстріляли брата Петра.
Тоді вперше, схилившись на віко труни, Д.Павличко вилив свою любов і
ненависть у ще дитячі, незграбні, та виболені рядки. До поеми
«Вогнище», в якій цей трагічний епізод дістав філософське відбиття,
було ще далеко. Та реальність - гірка й правдива - вже стала на порозі.
Вона завжди притягатиме митця - уперед всіх фантазійних злетів та
романтичних вигадок. 1948 р. Д.Павличко скінчив десятирічку. Історія вступу до вищої
школи - окрема сторінка його досі не написаної автобіографії, знаменна
в багатьох відношеннях. Передовсім - широта зацікавлень, що провела
поета через кілька міст, змушуючи його шукати застосування своїм
вируючим силам. Була це й безсумнівна свобода вибору, ототожнювана
самим пошукачем знань із Радянською владою, її глибоким гуманізмом.
Д.Павличко подав документи до Станіславського медичного інституту
(зараз м. Івано-Франківськ), але відсутність потрібної довідки з
військкому та - суто емоційне - запах йодоформу в похмурих коридорах
ураз поламали ці наміри й привели юнака на фізичний факультет
Чернівецького університету. Щоправда, не далі приймальної комісії. Але
щось у цьому спалахові інтересу до основ світобудови було невипадкове,
органічне для його натури. Воно уконкретнилося в рішенні стати
студентом філософського факультету Київського університету,
потвердженому блискуче складеними іспитами. Але стати студентом КДУ
Павличкові теж не довелося - його не прийняли на тій підставі, що він
був галачанином*. У міністерстві змогли допомогти лише запискою до
ректорату Львівського університету, де однією фразою зазначалося, що
їм’ярек дозволяється прийняти на історичний факультет. І знову -
мандри. Цього разу «зайцем», на дахах вагонів; чекання в приймальнях,
сподівання. За браком місць на історичному Д.Павличко став студентом
української філології (відділ логіки й психології). Людини і космос,
матерія і час - усе це замкнулося для нього на рідному слові, його
незглибимій суті.
Випадок у Київському університеті не захитав ні моральних, ні
суспільних поглядів Д.Павличка. Та й не було це для нього першим
студеним повівом соціальних суперечностей, здатним пригасити
палахкотіння молодої душі. Романтичні іллюзії ніколи не мали над поетом
особливої влади; смислом і загадковістю повнилася для нього сама
реальна дійсність. Та й доля не розщедрилася на «сни рожевого
дитинства», а тим паче юності. Від осені 1945 р. до весни 1946 р. Д.Павличко був ув’язнений у
Станіславі по сфабрикованому звинуваченню в причетності до
бандерівських злочинств. У ті роки рвійність у викритті всіляких «змов»
та «груп» не була дивиною, особливо на західних, нещодавно возз’єднаних
землях України. Комісія з Москви визнала безпідставними висунуті проти
групи підлітків звинувачення, але баланди покуштувати довелось. А на «волі» чигала інша кривда - школярів, які запізна
поверталися додому, перестрівали бандерівці, допитуючись, чи, бува, не
комсомольці. Про кого таке дізнавалися - тих катували і страчували.
Такою була дісність. Надивився Д.Павличко і на
повішених активістів , і на заподіяні «лісовиками» пожежі.
Зблизька спізнав «лице ненависті», лице націоналістичного звірства,
запам’ятав його на все життя.
Отак гартувалася нетерпимість до всякої соціальної
несправедливості, перегинів, якими б гаслами вони не прикривалися.
Кожний прояв націоналізму завжди кликатиме поета до бою за рівність
усіх народів, казенна бездушність і сваволя глибоко обурюватимуть його
людську гідність. Ще будучи в університеті, Д.Павличко керує літературною частиною
Львівського ТЮГу, з 1953 р. - навчається в аспірантурі під керівництвом
академіка М.Возняка. Однак поетична творчість відсунула наукову роботу
на другий план, і дисертації він так і не захистив. Гадаю, аби нині, як
колись, було прийнято присуджувати науковий ступінь за сумою праць,
Д.Павличко із сотнями своїх блискучих літературознавчих і
критичних студій одержав би вищий.
Від 1957 по 1959 рр. Д.Паличко керує відділом поезії
журналу «Жовтень», наступних п’ять років - на «творчих хлібах».
Переїхавши до Києва 1964 р., поет якийсь час працює в сценарній
майстерні кіностудії ім.Довженко (за його роботами поставлені фільми
«Сон» - у співавторстві з В.Денисенком, та «Захар Беркут»). 1966-1968
роки віддані роботі в секретаріаті правління СПУ, а потім знову «творчі
хліби» і велика, може, не так за часом, (1971-1978), як за покладеними
зусиллями робота на посаді редактора журналу «Всесвіт». Таким у
загальних рисах виглядає трудовий шлях Д.Павличка, а на творчий -
мусимо повернутися від початку.
? ? ?
1 січня 1951 р. в газеті ЛДУ «За Радянську науку» був
опублікований перший, як вважається, вірш Д.Павличко «Дві ялинки».
Звісно, першим «з-під пера» він не був: «Писати вірші почав я в
дитячому віці, - згадує поет. - Декламуючи зі сцени вірші Тараса
Шевченка, я сприймав його твори як своє власне імпровізоване слово. З
того вогнистого переживання я не міг вийти до того часу, доки не почав
складати власні вірші. Одначе думати про себе як про майбутнього
письменника я почав тільки в студентські роки, і то не одразу, а десь
на третьому курсі філологічного факультету»*.
Однак саме цим віршем Д.Павличко рішуче заявив про
соціально-публіцистичну гостроту свого поетичного мислення, полоненого
не перегрою відчуттів та естетичних вражень, а суспільною
напругою і болем, що вигорблюють і благополучний, здавалось би, зріз
життя. Веселе новорічне свято озвалося голосом болю, ще не причахлого у
душі. Таке психологічне вторгнення однієї реальності в іншу, моральний
тиск однієї сутності на іншу стане архітектонічною особливістю
Павличкових картин, позбавлятиме їх глазурованої гладкості та
одноплощинності. Механізм цей з часом ускладнюватиметься - від спогаду,
публіцистичної паралелі до діалектичного заперечення і єдності
протилежностей. Однак важча, болісніша, соціально питоміша образна
думка завжди проступатиме крізь більш прозорі й світлі шари експозиції.
Є тут своє психологічне підгрунтя, адже справжня втіха - та, що
пам’ятає ще про біль, а радість поглиблюється знанням стражданням.
Перша книжка Д.Павличка «Любовь і ненавість» (1953) тому й стала
першорядним явищем молодої музи, що принесла поезію громадянськи
стривожену і гострокутну. Звеличення радянського сьогодення виростало
зі свідомості учорашньої нужденності, а тому не мало
казенної заданості. Воно прямо адресувалося народу, що здолав стихію
власництва й темноти, зажив благородно і сміло:
Мене також чекала згуба,
Нужда і безробіття вир -
Я син простого лісоруба,
Гуцула із Карпатських гір.
* * * * * * * * * * * * * * * * *
В твоєму університеті
Я вчусь тепер, народе мій.
Так дай же в молодому злеті
Мені піднятись вище мрій.
(«Я син простого лісоруба…»)
Ця громадянська напруга вирізняла дебют Д.Павличка з потоку
української повоєнної лірики, підрожевленої погідністю переможного
настрою, з другого боку - не надто сміливої порушувати гострі проблеми.
Вірш Д.Павличка виростав на свіжій межі двох епох рідного краю, в
ньому нуртувала енергія суспільних перетворень, викрешуючись
громовицями громадянського пафосу: «Але, людське забувше щастя й горе,
// Який до чорта буду я поет!» - писав двадцятичотирилітній автор
«Любові й ненависті». Тут, у сліпучих спалахах світоглядної ясності,
змикалися суспільно-психологічні суперечності Гуцульщини, які
всеукраїнський читач сприймав не так розумом, як серцем, відчуваючи «на
дотик» тектонічне двигтіння незнаних життєвих глибин.
Це й важке перетворення в іншу - соціалістичну - якість одвічного
стремління селянина до власного грунту («Земля»), утвердження в
боротьбі нової ідеології, вивільнення свідомості з-під вдади церкви -
тривале, пов’язане з багатьма конфліктами, аж до найболючіших -
родинних («Відповідь батькам»). Це й подолання націоналістичної омани,
що завдала стільки лиха возз’єднаним землям і гірко відлунилася по всій
країні («Убивці»).
В усіх ліричних темах Д.Павличка пульсував пафос всеможності,
невичерпної сили молодечого духу, бриніла висока оптимістична нота руху
через «терні до зірок». В голосі молодого поета було щось
неструджене, неперемерхле, щось від святого неофітського захвату. Все
те, що згодом вигартується в усвідомлене і невідступне служіння Правді,
в оце освячене її підбадьорливим горішнім доторком «Людино - ти
можеш!».
А ще художня достеменність, шорстка відчутність образу, про яку
так гарно сказав потім А.Малишко: «В поезії Дмитра Павличка розвинувся,
задзвенів, зацвів у слові вічний катран прикарпатського Покуття, з
смереками і дубами, з мозолистими, шкарубкими долонями батька, з
ріллею, що пахне плугом і посіяним зерном»*.
Визнання прийшло до поета з першою збіркою. 1954 р.,
запропозицією М.Бажана, Д.Павличка (заочно!) прийняли до Спілки
письменників. Того ж року його творчість була високо оцінена на ІІІ
з’їзді письменників України**.
Наступні збірки («Моя земля», 1955; «Чорна нитка», 1958) разом із
розвитком мотивів, які вже прозвучали, приносять і нові, дещо
несподівані для суворо інтонованої музи Д.Павличка, а водночас такі
природні.
Поет зображує ліричного героя в багатьох психологічних станах,
кожен з яких суб’єктивно остаточний, але несправді переходить в інший.
Так, у вірші
«Ти мене гуцулом називала» юнацька нетерплячість серця обертається
очманілою, закоханістю, що перегорає на гіркоту зневажених почуттів і,
здавалося б, цілковиту внутрішню випорожненість, яка заповнюється
цілющим трунком досвіду: «У багатті другого кохання // Першого завжди
іскринка тліє». Прорив до нового розуміння суті пережитого, трансформація
конкретно-буттєвого досвіду в енергію філософського знання, яке
підноситься над собою і зіштовхується з іще більшою складністю життя, -
ось джерело драматургічної напруги Павличкового вірша, шлях художньої
думки, що не обривається з останнім рядком, а продовжується за ним,
немов за обрієм. І що особливо цікаво: переконаний у власній
правоті, наступальний, навіть навальний поет, Д.Павличко не пригнічує
читача, не притискає його думкою до координат реального будення, а,
навпаки, мовби підштовхує і пропонує вийти за узвичаєні їх межі. Це
тому, що виголошувана істина не означається в останній інстанції, а
мобілізує на освоєння нових соціально-філософських просторів.
Згадаймо вірш «В хаті» (1955): стара баба обурюється на онуків,
які в атеїстичному запалі наміряються винести з хати ікону пречистої. У
когось вона викличе усмішку, в когось жаль. Але ж парадокс у тім, що ця
стара жінка сама вітає і розуміє нову ідеологію як можливість для
молоді витворити щось краще, мудріше за те, чим жила вона, а не як
право на знищення її малого світку, її уявлень, тобто її самої як
наївної, «темної», але ж людини. Не сьогодні-завтра вна піде на вічні
строки, й та ікона, що є часткою її життя, стане мальовидлом, і по
всьому. Але й комсомольцям наче ж не личить обідати під образами. Так
суб’єктивна правота героїв конфлікту змушує читача дати йому власну
оцінку, зробити наступний крок в осмисленні ситуації. В даному разі ним
є тільки гуманістична ідея про те, що все справді плідне й
тривале народжується з доброти та уваги до людини, а не безоглядності
та поспіху. Ця ідея не нав’язується читачеві, навіть не висловлюється,
а мріє за поетичною картиною. Діалектичність думку, що прозирнула в низці творів 50-х років,
означила кінець «поетичного дитинства», раннього періоду творчості
Д.Павличка і початок великої зрілої роботи. Але, як хотілося показати,
в тому «дитинстві» були і правда, і принада. Найкраще про це сказав
поет: «Я нічого не хотів би змінити в моєму минулому житті. Слабкі
вірші, написані мною в молодості, були щирими. Щирість і людяність я
ціную вище за майстерність, тому що тільки з їхньою допомогою можна
буди не просто майстром, але ж і людиною»*.
Для Д. Павличка це завжди означало чути інших, чути біль і
радість народу, серцем вловлювати суворий голос доби як заклик зайняти
місце в шерезі сміливців, правдоборців, тих, кого завжди менше.
Розім’яклу в рефлексіях та декорах, улесливу й боязку музу поет
зневажає як відступництво від великого обов’язку, покладеного народом
на плечі своїх митців. Прозріння нового й викриття виродженого,
занурення в культурно-філософські глибини задля нових ідей - так
розуміє він художній труд. «У небесах схоластики не видно
мислі-ластівки, не видно думки-блискавки, що бігає навискоки», - писав
Д.Павличко 1958 р., мовби роззираючись по надміру заквітчаних і
перенаселених солов’ями поетичних просторах десятиліття. Ця думка не
заадресована, однак поет і досі вважає, що біда поетичного покоління
50-х у тому, що воно «ніяк не може знайти свою тему». Накреслюється і
власна програма : «блискавкою-мислею своє життя я висловлю». Першим її
виконаним пунктом стала збірка «Правда кличе!» (1958), книга, яка стала
духовним порогом «шестидесятників», - слава і сором свого часу, дитя
мужності і жертва напівправди.
Вісімнадцятитисячний її тираж було вилучено з обігу й знищено. На
IV з’їзді письменників України П.Тичині було довірено місію «осмикнути»
поета, котрий вийшов за рамки дозволеного, вибився з дифірамбічного
тону, що Павло Григорович з властивою йому делікатністю й виконав. Сама
книжечка не згадувалася як неіснуюча, але малася на увазі саме вона, її
інвективні «неясності». Тим часом жодних неясностей не було - то гримнула Правда про
сталінську добу, бюрократізм, ідеологічне фарисейство, лицемірність;
гірка нередукована правда, покликана до життя ХХ з’їздом КПРС, але в
усій повноті своїй, як виявилося, передчасна.
Це був голос громадянської совісті, яка назвала своїм ім’ям не
тільки «вождя всіх народів» та його діяння, а й застерігла, що з його
смертю не зникає антидемократичний механізм чиновницького
адміністрування. Досі сонет Д.Павличка «Коли помер кривавий Торквемада»
лишається неперевершеною й унікальною за своєю соціально-філософською
проникливістю алегорією:
Пішли по всій Іспанії ченці.
* * * * * * * * * * * * * * * * *
Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали…
Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам’ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!
Тільки теперішній перебудовний час по-справжньому розкрив ідею
твору. Не випадково найкращу її інтерпретацію знаходимо в таких далеких
від української поезії роздумах Є.Носова: «З вершин бюрократичної
піраміди було скинуто її творця, у порослих мохом стінах
абсолютистської споруди пробили віддушину, впустили живодайне повітря.
Але ж сама піраміда лишилась! З усіма своїми ієрархічними поверхами і
навіть вільним кріслом на вершині. А поки крісло не прибране, завжди
буде спокуса залізти в нього й примірятися. Отже все, що було зроблено,
можна було назвати лише послабленням, а не демократією»*
І було назване в поезії Д.Павличком. Він перший і єдиний, за
тридцять літ до рязановської пісеньки «Ми не сеем, не пашем, не строим,
// Мы гордимся общественным строем», відважив ляпаса функціонеру,
которий «Не оре, не кує і не будує, // Лише гукає: «В комунізм йдемо!».
Перший і єдиний відверто сказав про розшарування суспільства на тих,
хто працює, і тих, хто розподіляє плоди цієї праці, не забуваючи про
себе та погейкуючи «жвавіше, жвавіше!» («Лист прибиральниці до поета»).
Образ «кам’яного чоловіка» з одноіменного вірша, що до збірки не
ввійшов і лише раз побачив світ зі сторінок «Літературної України»
(1962, 3 листопада), досі лишається найсильнішою метафорою духовного скам’яніння, що охопило країну в пору репресій,
породивши не тільки можновладця, а й сліпого виконавця. Аж
страшно, як актуально звучать ці давні рядки:
Як гордо він ходив землею
З високим стажем без доган.
Він зняв сьогодні портупею -
На пенсії його наган.
За кожну кулю по копійці
Йому сплатили вже казна,
Та вбиті ожили партійці,
У “Правде” їхні імена!
Встають розстріляні поети,
Співці червоних барикад,
І правда ожила, та все те
Ненавидить камінний кат.
Він остовпів у новім сяйві
Великих Іллічевих слів,
Обтяли Шіві руки зайві -
Лишили дві для мозолів.
Для праці чорної лишили,
Та він їх ніжно береже…
Він ще готов сотати жили
З тих, що його забули вже.
У відкритій комуністичній боротьбі за оздоровлення всіх сфер
суспільного життя Д.Павличко став у той авангард культурно-політичного
фронту, що випередив свій час і сягнув дня теперішнього. Поклик правди,
кинутий поетом і заглушений переляканими жерцями напівправд* , нині
звучить на повну силу. Це видання вміщує всі вірші, які після 1958р.
більше не публікувалися.
Але головне в тому, що мужнє слово Д.Павличка і тоді не завмерло
в пустелі. Воно було почуте й оцінено. Вся творча молодь, яка за
три-чотири роки могутньою когортою виступила на літературну арену й
опинилася в центрі уваги, знайшла в цьому слові підтримку власному
дерзанню, мала його за надійний тил своїх духовно-інтелектуальних
пошуків.
Саме з цього погляду є слушною думка М.Ільницького про те, що
творчість Д.Павличка виявилася зв’язковою ланкою між живими класиками
та новопризовцями української літератури*. Завдяки безстрашному
внутровуванню художньої думки в нові, досі не займані життєві сфери,
реалізованій настанові докопатися до суті, до правди речей він має всі
підстави іменуватися предтечею нині уславленої літературної хвилі. Від
поетики Д.Павличка вельми різниться каскадно-метафоричний вірш І.Драча,
неспішно-розважливий роздум Б.Олійника, матеріально відчутний образ
М.Вінограновського. А поклик громадянського сумління і правди у всіх -
єдиний.
Не раз писалося про спорідненість вірша Д.Павличка зі словом
великого Каменяра. Думка ця ілюструвалася низкою присвячених І.Франкові
поезій, ремінісценцій з його циклів та поем. А тим часом справжнім
грунтом для неї була і є висока громадянськість поетичної мислі, вогонь
сумління, що прибирається в своєрідне, відповідне часові слово. У
Д.Павличко воно не раз набуває розючого публіцистичного звучання: «Як
колись Шевченко, Франко, Олесь, так сьогодні Павличко часто бере в руки
«бич Ювенала» і втручається в життєві справи сатиричним віршем,
інвективою чи воззванням».
Кажучи про інтелектуалізацію лірики, виявлену в порозумнішанні і
думки поетичної, і почуття, не забуваймо зробленого тут Д.Павличком.
Вже 1968 р. це ясно бачив і розумів А.Малишко: «Ідейно-філософська
масштабність віку викликає до дії поезію інтелектуальну, мудру на
слові, безмежну в своїх категоріях і художніх потенціях, де сфера
емоційного звучання виповнюється своєрідною гамою кольорів, звуків,
душевних відтінків і найглибшим - у меті своїй, - найправдивішим і
найпристраснішим зображенням і розкриттям людскої вдачі»*. Отже, і в
цьому плані творчість Д.Павличка пов’язала традиції Франка, Рильського,
Бажана та інших схильних до поглибленого роздуму митців із сучасними
поетичними пошуками.
* Павличко Д. О себе // У кн.: Дмитро Павличко. Стихотворения. - Л., 1968. - С.5.
* Див. Про це: Павличко Д. Ти зліпила мене із вогню України. - Дніпро. - 1987. - № 11.- С. 105
* Павличко Д. Біля мужнього світла. - К., 1988. - С. 330.
* Малишко А. Грані таланту. // Павличко Д. Хліб і стяг. - К., 1968. - С. 4
** Див.: Третій з’їзд радянських письменників України. - К., 1955. С. 40
* Павличко Д. Біля мужнього світла, с. 331.
* Носов Е. Что мы перестраиваем? - Лит. газета. - 1988. - 20 квіт.
* Про історію цього видання див. Детальніше у кн. Павличко Д. Біля мужнього світла, с.114
* Ільницький М. Дмитро Павличко, с. 47.
|
|
|
|
|
|
 |
 |
|
 |
|
